Читать онлайн книгу "Дороги, які нас вибирають"

Дороги, якi нас вибирають
Юрiй Михайлович Мушкетик


Мемуари та щоденники
Книгу спогадiв Юрiй Мушкетик (1929–2019) про визначальнi подii свого яскравого i непересiчного життя писав у рiзнi роки. Вiн згадуе добу, яка докорiнно рiзниться вiд нинiшньоi, проте водночас е чутливим i до ритмiв тогочасного життя, змiн у суспiльствi, лiтературi, свiтовiдчуваннi самоi людини. Перший роздiл мiстить спомини про дитинство, шкiльнi та студентськi роки. Другий – присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», а згодом голови Спiлки письменникiв Украiни. У ньому письменник описуе своi першi кроки на лiтературнiй нивi, спiвпрацю з багатьма видатними, як-от М. Рильський, О. Гончар, І. Драч та iн., i менш вiдомими авторами, дае оцiнку iхнiй творчостi, суто людським рисам, висвiтлюе трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища. Останнiй роздiл – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i красного письменства. До видання увiйшла остання повiсть Ю. Мушкетика «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)».

Книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Ю. Мушкетика, тогочасний лiтературний процес та цензуру, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби.





Юрiй Мушкетик

Дороги, якi нас вибирають



© Л. Г. Мушкетик, правонаступниця, 2020

© Л. Г. Мушкетик, упорядкування, вступна стаття, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020




Слово про батька


Один iз роздiлiв книги спогадiв мого батька, Юрiя Мушкетика, мае назву «Не вернути», та лише через певний час по його смертi я вповнi усвiдомила: батька не вернути, його вже немае, вiн полинув у iншi свiти, i разом з ним та iншими вiдомими украiнцями (за останнi роки не стало І. Драча, В. Дончика, С. Плачинди та iн.) вiдiйшла у минуле цiла епоха, iнша, у чомусь краща i в чомусь гiрша, можливо, трагiчнiша, хоча залежно вiд того, що розумiти пiд трагiзмом – катаклiзми, смертi, втрату духовностi? Цю епоху, яка докорiнно рiзниться вiд сучасноi, ii масштабнiшi чи буденнiшi подii Мушкетик пропустив через свое серце, душу i розум, закарбувавши у пам’ятi й вiддзеркаливши у багатьох своiх творах – як бiльших, так i менших, художнiх, публiцистичних, прозових, вiршованих. За довге i плiдне життя у батька нагромадилося безмiр спогадiв про рiзнi перiоди свого яскравого i непересiчного життя, вiн дуже любив розповiдати i вмiв це робити – пересипаючи своi оповiдки гумором чи сарказмом, алюзiями, аналогiями, апеляцiями та iн. Оповiдав захопливо, емпатiйно, слухалося цiкаво, чому сприяли природнi здiбностi батька, досконала, фотографiчна пам’ять – вiн цитував з голови цiлi поеми й вiршi украiнською, росiйською, латиною, – а ще, бувши великим життелюбом, зберiг до самого кiнця здатнiсть захоплюватися життям, усiма його виявами, i дивуватися, дивуватися, дивуватися, iнколи навiть по-дитячому – свiжо i наiвно, так би мовити, первозданно – це теж прихиляло, пiдкуповувало його слухачiв. І водночас – в його оцiнках звучала мудрiсть i прозiрливiсть, вiн умiв виокремити найсуттевiше i дати власний, правильний – у чому, бувало, переконуешся згодом – присуд.

Вiн писав до останнього – поки мiг тримати у руках перо – з передсмертних творiв це коротка повiсть «Недоспiвана пiсня (Маруся Чурай)» та два оповiдання «Блонда» i «За вiщо?». А коли вже не змiг писати – погано бачив, його геть заполонили спогади, передусiм про рiдних i близьких, якi давно вiдiйшли, про свое дитинство, доволi часто вiн згадував вiйну, евакуацiю, що також змалював у своiй книзi.

Ця книга спогадiв писалася у рiзнi перiоди, рiзнi роки життя батька. Їi перший роздiл «Дороги, якi нас вибирають» мiстить його спомини про дитинство i шкiльнi роки, тяжкий повоенний час вiн бачив широко розплющеними очима малого хлопчака, який уже пiзнав чимало реалiй дорослого життя. Гадаю, у дитинствi йому дуже багато дав мiцний селянський замiс, його кровний рiд – давнiй, козацький, з часом розсiяний по сибiрах, забутий i понищений у вогнi вiйн та революцiй, долю якого вiн описуе. На таких селянських родах i вижила, витривала Украiна упродовж своеi iсторii, i яскравим представником його звичаевоi культури, носiем традицiйних моральних цiнностей украiнцiв була мати Юрiя Михайловича Уляна Онуфрiiвна. Сувора, владна, вимоглива до синiв, вона водночас мала в серцi любовi на пiв свiту, i ця любов огортала, оберiгала батька i всю нашу родину аж до 1993 року, коли ii не стало. Героi американських фiльмiв повсякчас повторюють «Я тебе люблю», це слово стае затертим. Любов Уляни Онуфрiiвни до рiдних свiтилася в ii очах, рухах, вчинках, i слова були непотрiбнi, бо ти знав, що тебе люблять над життя. Головним устремлiнням бабусi в тi тяжкi роки – пореволюцiйнi, далi повоеннi та iншi – було допомагати людям, робити все для людей (вона довгий час очолювала колгосп у рiдному селi). Цей органiчний для неi поклик душi був посилений вiрою у побудову свiтлого майбутнього, на який спочатку вiдгукнулися люди. Тому так i виховувала своiх синiв, i батько теж вважав це своiм обов’язком, iнколи й на карб власноi родини. Зараз ця настанова – анахронiзм, дай Боже, щоб керiвники робили «i собi, i людям», а не лише собi! Уляна Онуфрiiвна також мала чудову пам’ять i так само була прекрасним оповiдачем – знала безлiч iсторiй з життя i могла розповiдати iх годинами – зачiплялася в однiй з оповiдок за якийсь епiзод чи iм’я i розпочинала iншу, iсторiю в iсторii i т. д. i т. iн., як у «Рукописi, знайденому в Сарагосi». Багато з цих, часто химерних, подiй – адже життя iнодi пiдкидае таке, що годi вигадати! – описав письменник у своiх творах.

Другий роздiл «Метаморфози», написаний у 1980-тi роки, присвячений роботi Ю. Мушкетика на посадi головного редактора журналу «Днiпро», у якому друкувалися гострi лiтературнi твори, часто дисидентського спрямування, що, зрештою, призвело до закриття часопису. Сюди увiйшло чимало описiв сильветок письменникiв, батькова оцiнка iхньоi творчостi та суто людських рис, трагiчнi та комiчнi подii з життя письменницького середовища – складного, неординарного, бунтiвливого та вболiваючого за свiй народ i Батькiвщину. Вчуваеться тут буяння молодоi сили, завзяття, радостi, молодостi, що часто притлумлювалося iдеологiчним тиском i неможливiстю творити вiльно.

Останнiй роздiл «Жмут спогадiв: принагiднi записи з рiзних рокiв» написав Ю. Мушкетик уже на схилi лiт – у 90-тi та пiзнiше – це окремi описи, замальовки, зауваги, мiркування з рiзних царин життя i творчостi – фiлософськi чи фаховi, iсторичнi чи iнтимнi, саркастичнi чи лiричнi, але щирi, вiдвертi, що йдуть вiд душi. Вони позначенi дещо елегiйним тоном, досвiдом уже немолодоi людини, яка пiзнала свiт i чiтко бачить його темнi сторони, що викликають песимiстичне налаштування, надто через проблеми в розвитку краiни, за що дуже вболiвав батько. Притаманний йому в юностi, та й певною мiрою згодом iдеалiзм тут розбиваеться об сувору правду життя, адже в людях намiшано рiзного – негiдна людина може бути гарним письменником, а кращий друг зрадити пiд тиском обставин. Чимало в батька i роздумiв про украiнську iсторiю, ii очiльникiв. У iх основi лежать вельми грунтовнi знання Ю. Мушкетика з украiнськоi та iноземноi iсторii, адже, пишучи своi iсторичнi романи, вiн мiсяцями просиджував у бiблiотеках та архiвах, i вже в тi часи знав i розумiв бiльше, нiж iншi про роль Росii (СРСР) в лихолiттях украiнцiв. Та й узагалi був енциклопедистом, цiкавився розмаiтими теренами знань, багато читав, зазвичай я бачила його за робочим столом чи за книгою. У радянськi часи перечитав навiть журнал «Химия и жизнь», який виписувала моя матiр, хiмiк за фахом, тодi там друкували чимало популярних матерiалiв.

Одну з прикiнцевих оповiдок присвячено письменнику i критику Анатолiю Шевченку, i ще двi – його генiальному тезцi, батьковому кумиру, улюбленцю, учителю, дороговказу в життi та творчостi Тарасу Шевченку, який був для нього мiрою порядностi та сенсу життя, i до якого за цими та iншими якостями не дорiвнявся жоден iз великих митцiв анi минулого, анi сучасностi. Тому Ю. Мушкетик понад усе цiнував вiдданiсть i любов до свого краю, патрiотизм, чеснiсть i безкомпромiснiсть, i рiвнявся на цi цiнностi, хоча б намагався у своiх творах, публiцистицi, виступах та iн. Принаймнi вiн нiколи не був, так би мовити, гiбридним, якими бувають деякi людиноподiбнi, а щирим, чистим i наiвним, i неймовiрно справжнiм, як природа, яка нас оточуе i яку вiн так любив. І совiсливим, хоча совiсть нинi не в цiнi.

Батько вiрив у долю i вона, либонь, любила його. Талановитий i працьовитий, вiн уперто йшов до своеi мети – робити все, що може, для свого народу, писати твори, пробуджувати свiдомiсть, учити любити Украiну. І завдяки згаданим якостям i ще – гнучкостi, життевiй мудростi досяг i значних посад, i прижиттевоi слави, у книзi йдеться про те, як вiн винахiдливо «перегравав» цензорiв i начальникiв. Не був кар’еристом, однак мав амбiцii, хоча й пише у вiршi-епiграфi до книги, що не досяг багато, це не перебiльшення, радше, данина гiпертрофованiй скромностi. І певна рiч, мав, як i кожен, своi людськi вади, про що з жалем згадуе у книзi.

Сподiваюся, книга спогадiв дасть змогу глибше зрозумiти авторський образ i сутнiсть творiв Юрiя Мушкетика, стане для читачiв, особливо молодих, зрiзом доби, нинi малознаноi, надто в нашому технiзованому свiтi, що вiдiйшла в минуле. Натомiсть проголошенi у книзi цiнностi е загальнолюдськими, тож мають i надалi слугувати людству, яке без них приречене на занепад.



    Леся Мушкетик




Дороги, якi нас вибирають



Сорок рокiв тому
З зеленим чемоданом у руцi
Та десяткою в кишенi
Я приiхав до цього мiста.
Рано-вранцi
Пив воду просто зi шланга,
З якого молода двiрничка
Поливала асфальт,
Пив воду i смiявся
І забирав у двiрнички шланг та двi жарини,
Якi горiли в ii очах.
Я смiявся й думав,
Що звершу щось велике
І що зустрiну кохання,
Якого ще не зустрiчав нiхто.
З того нiчого не збулося,
Але якби все почалося знову,
Я так само попросив би напитися води
З того самого шланга.
А потiм сiв би на чемодан
І мiцно-мiцно задумався.

    1988 р.



Не вернути


Мiй життевий шлях вельми звичайний: анi великих звершень, анi пiдлоти. Типовий шлях людини, народженоi наприкiнцi двадцятих рокiв. Голод пам’ятаю погано, до репресiй тридцятих та до вiйни ще не до рiс й писати про це не маю потреби. То бiльше найважливiшi моменти, думки, почування повкладав у власнi твори, а от бiографii моiх батькiв, дiдiв, надто козацького роду моеi матерi, особливi. То був рiд рясного дерева, нинi таких родiв немае, й через це, здаеться, варто хоч куцо його списати на папiр. Чимало з того я порозкидав по своiх творах, тепер каюся, що не приберiг (не сподiвався, що наступить такий час), не виклав одним плином, одним потоком – документальним романом. Тож означу його бодай окремими вiхами, штрихами, бо ж таких родiв нинi майже не лишилося.

Нагадаемо ще раз, що наша доба – доба переходу вiд давньоегипетського плуга та цiпа до трактора та комбайна, дерев’яноi ручки iз залiзним пером та чорнильницi до комп’ютера, й спробуемо вiдмiтити те, що мiнялося в самiй людинi та ii психологii, свiтовiдчуваннi, трибi самого життя; переходу вiд страхiв, так би мовити, напiв поетичних – вiдьом, домовикiв, чортiв, та спричинених природними чинниками – неврожаями, повенями, сараною, до страхiв глобальних, породжених дiяльнiстю самоi людини – радiацiею, СНІДом; переходу вiд конфлiктiв локальних, помiж окремими державами, до конфлiктiв полiтичних систем, якi пiдкорили собi цiлi континенти, до спроб викорчувати пам’ятi цiлих народiв, як то сталося з моiм народом, украiнським. А якi ж то були люди, якi звичаi, якi моральнi цiнностi несли в собi!


* * *

Я народився тодi, коли ще вiльно плинув Днiпро, коли з галасом, голяка, вибiгали пiд теплий лiтнiй дощ («роси, роси, дощику, ярину») дiти, i в iхнiх матерiв не круглiли вiд жаху очi, що дощ той отруйний, коли купували городину, не запитуючи, звiдки вона, коли ще по садках лунали пiснi солов’iв, а в небi – жайворiв. Сказати б, народився в щасливий вiк, але вiкiв для людей не бувае щасливих, бо люди самi творять власнi життя iз власних недосконалостей, варто тiльки пригадати тридцяти третiй та тридцяти сьомий роки нашого вiку – мого дитинства.

Я народився в селi, яке називалося Веркиiвка – вiд давнього засновника, чие iм’я збереглося в грамотах – Веркия, Оверка, яке нинi перекрутилося у Вертiiвку, що мае означати, буцiм наш предок був Вертiй (крутiй), вперше така назва з’явилася за моеi юностi на станцii – «Вертеевка», ii почепив пiсля вiйни якийсь дурноверхий перевертень, а далi iнший перевертень перехопив назву на село. Поблизу вiд Веркиiвки («Вертеевки»), хоч i на iншiй залiзничнiй гiлцi – пiд кутом до нас – була станцiя Крути, i я не знав, яка трагедiя там вiдбулася, про це нашi батьки, сусiди мовчали мертво (а може, й навмисно забули), я ловив в’юнiв у болотi Лисянському, яке помiж нашим селом та Заньками, й не знав, що отi потемнiлi цеглини – з будинку Юрiя Лисянського, великого мореплавця, який разом з Крузерштерном – «первые русские мореплаватели» (це з радянських енциклопедiй) – обiйшли на кораблях земну кулю, та й про Заньковецьку нiхто нiколи нiчого не розповiдав; я жив в украiнському селi, розмовляв украiнською мовою (дiалектом), але, власне, не знав, що я украiнець, натомiсть вичитував з пiдручникiв про те, що ми всi «советскiе», живемо на свiтi завдяки братньому росiйському народовi, а Украiна iснуе, бо е Росiя; ми, хлопчаки, також цим не вельми переймалися. Ми не були синами вiльноi землi, а такими собi нужденними хазяйчиками, жили в iншому свiтi, – пасли худобу, носили з лiсу паливо (сосновi шпильки-«колючки»), орали колгоспне поле, але оте, про «братнiй росiйський народ» i «лучшiе в мiре», було для нас iстиною i як же важко ми пiзнiше добувалися до власного корiння, продираючись через щось у собi. Ми тодi не знали, що це споконвiчна наша земля, що нашi предки полювали тут звiра, сiяли просо, ставили важкi зруби хат, курили смолу, мочили коноплi – i все це на власну потребу. Я не звинувачую нiкого – нi своiх батькiв, нi вчителiв, нi дядькiв, з якими працював у колгоспi, в тому, що вони менi нiчого не розповiдали про наших видатних предкiв i про тi лихолiття. Моiх учителiв навчали так само, як i мене, а дядьки бачили на власнi очi, як забирав НКВД iхнiх сусiдiв, членiв «Просвiти», колишнiх партизанiв, декотрi з-помiж них були вписанi в Книгу героiв громадянськоi вiйни, декотрi – нагородженi орденами Бойового червоного прапора, i як тi люди зникали назавжди, а тi, що поверталися, ставали нiмаками. Що вони могли розказати!

У моему класi навчалася дочка командира партизанського загону Петра Марунi, його iм’я було вписане у Книгу героiв громадянськоi вiйни. Його десь в серединi тридцятих узяв «до себе в гостi» НКВД, вiн вийшов звiдти i вже нiколи нi з ким не водив нiякого знайомства й просто не розмовляв. Сидiв за високим парканом, мав добрий дiм (перевiз до революцii попову хату), розкiшний сад, пасiку й не хотiв знати людей. Жив нелюдом, зиркав з-пiд лоба.

У Книгу героiв громадянськоi вiйни село було вписано червоними лiтерами, так зване перше збройне протистояння проти нiмцiв та гетьманцiв, починалося саме тут, у наших лiсах, у Пасiчному, саме туди з мандатом Троцького приiхав червоний командир Микола Григорович Кропив’янський i заснував там загiн i штаб загонiв («маленька» неточнiсть в радянськiй iсторiографii, згiдно з якою мандат вiд Ленiна привiз Щорс), дядьки знали про це й мовчки дивилися на картину в сiльському клубi, на якiй Ленiн давав вказiвки Щорсовi на поiздку в те саме Пасiчне та на заснування штабу. Дядьки знали, що й командиром першоi украiнськоi радянськоi дивiзii був Кропив’янський, а не Щорс, але теж мовчали. Вони мовчали, як могила. Мовчали й тодi (це було в iншому селi – Обичевi, теж на Чернiгiвщинi, де якийсь час вчителював мiй батько, пiзно, вже майже в сорокарiчному вiцi закiнчивши Нiжинський педiнститут, i де якийсь час ми жили), коли в «Деснянськiй правдi» було опублiковано статтю про жителя села Обичева, колишнього червоного партизана, а потiм завiдувача сiльгоспвiддiлу областi, Реву, буцiмто вiн – куркуль, пiдпомiщик, в Обичевi стоiть його маеток i там проживае його мати, колишня панi Рева. Приiжджi енкаведисти зiгнали до сiльбуду людей, i молодий учитель, вивчений Ревою на власний кошт, вичитував з газети про свого благодiйника та ворога народу Реву, котрий «труiв колгоспну худобу» та «гноiв народне зерно», а також про його матiр, стару «панi» Ревиху, а з вiкна сiльбуду було видно стару-престару перехняблену хату, по подвiр’i якоi дибала зiгнута до землi важкою працею бабуся (такоi зiгнутоi людини – вона спиралася на двi коротенькi карлючки й дивилася в землю – менi бiльше нiколи не доводилося бачити). Люди мовчали. Це було страшне мовчання. Вони вiдали, що нiчим Ревi не допоможеш, а своiх дiтей посиротять. Сьогоднi можна звинуватити iх у колаборанствi, i нас, тодiшнiх малюкiв, також, бо ми шмигали пiд ногами дорослих i жирували, реготiлися. Мовчали й партизанськi побратими Реви, якi в кожен приiзд посадового товариша сходилися на його подвiр’i i варили в саду польову кашу, по-нашому – гартаначку, спiвали «партiзан перельотная птiца» та «по долiнам i по взгорьям»; взагалi i Рева i його дружина були вельми гостинними людьми, жили надзвичайно скромно, про що розповiдали тi, хто побував у них на квартирi в Чернiговi, iх поважали й любили.

Розповiдала й моя мати, що вона одного разу зустрiла в мiстi Реву, й той запросив ii, як землячку, до себе додому на обiд. У квартирi був саморобний стiл iз дощок, замiсть стiльцiв – ящики, накритi газетами, господиня бiдкалася, а вiн ii заспокоював. На обiд був борщ i гречана каша без м’яса. Це був час, коли бодай окремi будiвники майбутнього сповiдували проголошенi постулати рiвностi, скромностi, власного прикладу. Я за свiй вiк вже пiзнiше бачив якоюсь мiрою схожу на них людину – Георгiя Шевеля, завiдувача вiддiлу пропаганди та агiтацii ЦК КПУ, а пiзнiше мiнiстра закордонних справ УРСР. З його дружиною працював у редакцii журналу «Днiпро», вона була скромна i працьовита жiнка. Вони жили у скромнiй квартирi, за нею нiколи не приiжджала машина. У той же час на моiх очах комсомольськi вождi жирували й захлиналися в розкошi.

Мовчали й моi батьки. Над батьком в той час повисла загроза арешту, одна вчителька написала на нього донос, буцiмто вiн припускаеться нацiоналiстичних висловлювань, «образив братнiй турецький народ», коли, увiйшовши до класу, закликав розшалiлих учнiв до порядку: «Чого ви галдите, як турки», а потiм погрожував iй самiй, комунiстцi: «буде тобi таке саме, як Пронiнiй»: Пронiну, вчительку, делегатку партiйного з’iзду буцiмто вбили вороги народу. Ця, з Обичева, вчителька виставила свiдкiв, дiвчаток iз сьомого класу, пообiцявши iм вiдмiннi табелi (атестати) та вступ до технiкумiв без екзаменiв, але потiм дiвчата, побитi деркачами батьками, вiдмовилися вiд своiх свiдчень. Та, певне, й моi батьки, коли б над ними не нависала та загроза, не сказали б нiчого, як i всi iншi.

Отож нi про яку не те що далеку, а й найближчу iсторiю, свiдками якоi були сiльськi дядьки та дiди, розповiсти не могли. Село мало багату iсторiю, яка нинi майже втрачена, тiльки вряди-годи з архiвних щiлин вигулькне якийсь сотник чи значковий товариш, i зовсiм похованi в найближчих нашаруваннях звитяжнi й розбiйнi, правi й неправi моi односельцi: есери (село спочатку було дуже проесерiвським, хтось iз моiх землякiв ходив у найвищих есерiвських чинах в Петроградi), бiльшовики, меншовики, бiйцi всiляких армiй, загонiв та ватаг.

Так, тiльки недавно довiдався, що в моему селi iснувала велика «Просвiта» (у селi дiяло чотири школи: середня, двi напiвсереднi та початкова), заснована ще до першоi революцii (1905 року). У двадцятi роки всiх освiтян – бiльше як шiстдесят осiб – було розстрiляно. За що? За те, що вчили дiтей украiнськоi грамоти, купляли iм пiдручники. Очолював «Просвiту» Гаврилей – таких прiзвищ у селi було багато.

Я працював у колгоспi iз сумирними дiдами, лагiдними та добрими, але мати по секрету оповiдала, що той дiд (чи дядько) був у червоних партизанах, але потiм його кiлька мiсяцiв тримали у в’язницi й вiн про свое партизанство не згадуе, а отой пiдсмажував на пательнях крамарiв, аби вiддали золотце. Спрацьованi, сумирнi дiдки нiколи про те не розповiдали, i все iхне гаряче, бурхливе минуле лягло з ними в сосновi труни, витесанi з гiнких банькiвських (урочище) сосен, котрi односили, «за Радченка», на цвинтар.

Я дивився на тих людей, вiрив i не йняв вiри матерi. Невже оцей сивий аж бiлий, полохливий дiд Павло гасав на баскому конi по зелених житнiх врунах i косив шаблею ворогiв (яких?!)?

Вже пiзнiше зрозумiв, що в iхнiх жилах таки пружно текла вiльна кров – воля, а то й сваволя, – вони й самi не знали, що вона садовить iх на конi та вкладае в руки шаблi; згорбленi столiттями крiпацькоi працi, не пам’ятали, хто вони такi, приспане знання дрiмало на днi сердець, а ота давня, вiковiчна, козацька воля, розжохана жаром бою, швидким бiгом коней, козацьким степом, покликом сотника чи отамана, враз пробудилася. А потiм ii «усуспiльнювали», морили голодомором, страхали i стрiляли в тридцять сьомому, i вони знову поставали покiрними дiдками, якi забули про все i навiть боялися згадати щось iз минулого. Вони не могли нiчого розповiсти онукам, а тi вважали, що iхнi дiди тупi та нiкчемнi. І отак – вiд одних дiдiв до iнших. Сьогоднi нiхто достеменно не скаже, чому центральна вулиця села називалася Пробитiвкою (всi вулицi поперейменовували на Ленiна, Сталiна, Калiнiна, Комiнтерну, ми, хлопчаки з колишньоi Маринiвки, навiть були склали пiсеньку: «Колись була Маринiвка, тепер – Комiнтерна, колись була сама задня, тепер – сама перва»), неначе далека, напiвмертва луна до нас докочувалася, що то козаки пробивалися з оточення. А чого Богданiвщина, Ляхiвка з ii численними могилами, Банькiвщина, Барамики, Скалига, хто були тi люди, якi дали iм назви? Могили на Ляхiвцi – однi повростали в землю, iншi – ще височiли. Що за могили? Нi вiдповiдi, нi вiдгомону. Те нiкого не цiкавило. Не могло цiкавити! Он поляки в селi Медведiвка на Чигиринщинi триста рокiв зберiгають могилу своiх воiнiв i зараз приiздять з Польщi. І що то за роди – Пiвторацькi, Петрiвськi (таки не Полторацькi i не Петровськi, бо пiвтора i Петрiвка), Пiнчуки, Сидорцi, Серновцi, Гуки, Зоценки, Суярки, Мирилки, та й Мушкетики – вже не вiдшукати слiдiв у iсторii.

Погуляв двадцятий вiк по украiнських степах та лiсах, по украiнських головах, погуляв, забули те, що й вiдбувалося недавно. Бо небезпечно було пам’ятати. Та й нiколи було за роботою, нуждою докопуватися до свого родоводу. Не графи, не князi – простi селяни, гепи, по-веркиiвськи. Ще й надто швидко вони зникали з очей своiх внукiв, дуже часто онук нiколи й не бачив своiх дiдусiв та бабусь. А родових склепiв не мали, в болотистому ж грунтi хрести дуже швидко згнивають.

Мiй батько пам’ятав наш рiд тiльки вiд свого дiда, Юхима (Йовхима, по-сiльському), i все, що знав про нього, то це, що дiд вельми любив на паску гратися навбитки крашанками й тямився в мiцностi шкаралупи тих крашанок. Те свое обдарування передав i своему синовi, Петру. Бiльше не передав майже нiчого.

Мушкетики – по-вуличному Чабарняки, – були безземельнi. У нас в селi всi мають назвиська, й знають один одного не за прiзвищами, а за прiзвиськами, назвиськами, ось нашi сусiди: Чушкарi (хтось з предкiв замiсть «чуеш» казав скорочено «чуш»), Нiмчики (прадiд був нiмий), Ічки («ич який»), Йошi («йош твою мать»), Пердилки (зрозумiло), Гноюшнi, Нюхняки (дiд говорив у нiс; iхав з поля, заснув, кобила захотiла води i потягнула воза у ставок («прокинувся – нюх, а воно – море»). Дуже образливим було назвиська Соловей (парубок гнав додому корiв з поля i заспiвав). Іде вiн по вулицi, а шкет, якого й з-за тину не видно, у дiру в тину: «Тьох! Тьох!». «Соловей» за палицю i за ним, а вже другий – з-за iншого тину: «Тьох! Тьох!».

Отже, про дiда та бабу по батькiвськiй лiнii я не знаю нiчого. Жили тихо, тихо померли, баба – в голод 1933 року, дiд – ще ранiше. Так сам тихо та непомiтно прожили життя батьковi сестри – Оксеня та Ганна, найстарша – Одарка – виiхалав голоднi двадцятi роки в Омську область, народила там чи вiсiмнадцятеро чи двадцятеро дiтей, i тепер пiв Омськоi областi – моi родичi, хоч знаю тiльки одну племiнницю. У спомин про старшого батькового брата лишилася одна фотографiя, на якiй ферт у капелюсi, з ланцюжком на жилетцi та квiткою в петлицi пiджака, а на зворотi напис: «Извещаю я вам свое почтение и шлю найнижайший поклон, и прошу высылайте почаще одних сухарей и вышлите ворочок пшона или круп. Остаюсь ваш любимый сын. 1917 г. 25 сентября». Фотокартка – з нiмецького полону, одяг, либонь, з чужого плеча, певне позичений чи орендований. З полону не повернувся, там i помер.

І моi родичi добрi, лагiднi, тихi-тихi, – не читали книжок, газет, не слухали радiо, – в старосвiтськiй хатi тiтка Оксеня та ii чоловiк Терешко, шорник, бачу його як нинi на лавi з шилом i дратвою над колгоспними хомутами – i сам запряжений у хомут – й чарочки на празник на столi, з яких i мене пригощали, давнi-предавнi, мовби й великi, а дучка там для горiлки – не бiльше за наперсток. Так в давнину пили. «Ох i пригостив кум, аж по три чарки налив». На селi тодi було двое-трое п’яниць, не бiльше. Та ще комунiсти – майже всi – питущi.

Як я вже сказав, моi родичi по батькiвськiй лiнii всi були тихi, непомiтнi (мати каже, й не вельми працьовитi), тихо жили i тихо помирали. Їх здебiльшого до часу спроваджував за невидиму грань той-таки грiзний двадцятий вiк. І вже й двоюрiднi моi по батькiвськiй лiнii пiшли за межу, Григорiй (Гриша), музикант iз сiльського духового оркестру, герой-коханець з поставлених на сiльськiй сценi п’ес, фронтовий снайпер, красень i дотепник, якого чекала в селi з фронту чудесна дiвчина, а вiн привiз iз вiйни ротату, пащекувату кацапку, яка знущалася з нього, била, i якось його мати, тiтка Ганна, сказала моiй матерi: «У Гришi щось було на фронтi, i вона знае про те». Вони гомонiли, вважали, що я сплю на печi, а я почув, i з тiеi однiеi фрази через багато рокiв – одна з моiх найкращих повiстей «Бiль». Написана вже пiсля того, як Гриша… повiсився. І його рiдна сестра, моя двоюрiдна, сiльська фельдшериця, яка стiльки людей врятувала вiд смертi, у дощ i хугу бiгла на виклик, а коли я, приiхавши у гостi, запитував, що ти, Марусю, робиш, вона казала: «Та лiкуемо. І вивчаемо четверту главу». Це – з «Короткого курсу iсторii ВКП(б)». Все життя – «четвертий роздiл» – про основи марксистськоi фiлософii, темноi i незрозумiлоi не тiльки сiльським жiнкам, а й аспiрантам унiверситету.

Мiй батько – людина розважлива, некваплива, навiть забарна (протилежнiсть палахкiй, швидкiй матерi), полюбляв домашнiй затишок, спокiй, одначе розпашiлi вiтри епохи крутили й жбурляли його по далеких полях. Народжений 1897 року, захопив ще Першоi свiтовоi вiйни, а далi – чотири чи п’ять рокiв громадянськоi. Повернувся з окопiв першоi iмперiалiстичноi, у часи кайзерiвськоi окупацii недовгий час партизанив (посланий у терещенкiвську економiю по друкарську машинку, потрапив у руки до нiмцiв, але вночi хтось зi своiх вiдчинив погрiб), загiн розгромили, вiн втiк до Киева, i там його мобiлiзували червонi, стрiляв по Зеленому, який лiтав на бiлому жеребцевi попереду своеi лави, наступав на Денiкiна, на Врангеля, десь бiля Перекопу був поранений i захворiв на тиф, покинутий у якомусь селi, одужав, i знову його мобiлiзували.

Пiсля громадянськоi вiйни працював у райфiнвiддiлi, а тодi з матiр’ю заходилися лаштувати СОЗ, до них прибилося ще кiлькоро невдатних господарiв, i один багатий, культурний, який i дав лад всьому господарству. Збудували стан, насадили сад – вiн ще довго шумiв посеред поля, навiть попа, Серновця, поставив у косарський ключ. Серновець мав три дочки, вони хотiли вчитися, а дочок «служителя культу» нi до вузiв, нi до технiкумiв не приймали, й Серновець зняв у церквi рясу: «Люди добрi, Бога нема, мене дурили i я вас дурив», баби трохи не розiрвали його на шмаття, але вiн вирвався та втiк. До СОЗу. Важко йому доводилося, в обiд варили два казани кашi, один – для всiеi артiлi, другий – для Серновця, був дужий неймовiрно – перекидав через хату двопудову гирю, косив турицею, а якось в обiд, коли вiн спав, косу нагострили, то вiн за першим помахом, не розрахувавши, потнув i впав на покiс; я сам бачив – це вже з нiмецькоi окупацii – як у рудцi застряла кобильчина з дровами й не могла витягти воза, вiн випрiг ii, «йди к чортовiй матерi», – плеснув по крупу, зв’язав черезсiдельником голоблi, черезсiдельник поклав собi на шию, i витягнув воза. І бачу його, коли вже прийшли нашi (не беру це слово в лапки, як дехто, бо, так, ми iх чекали, так ми iх називали, та й як же iнакше назвати – батька, дядькiв, двоюрiдних та троюрiдних братiв), як вiн коле бiля солдатськоi кухнi важкi корчi, а за це йому дали вiдро всiляких недоiдкiв, i вiн виiв цiле вiдро. Вiн iв, а ми стояли довкола i хоч самi напiвголоднi, потiшалися, кепкували, курили солдатську махорку, а вiн на кпини не вiдповiдав, а тiльки казав: «Не курiть, хлопцi. Ви ще малi. Це дуже шкодить здоров’ю». А ми реготiлися. Неординарний чоловiк, за сприятливих часiв мiг би зробити багато добрих справ, а волiк життя, оглумлений, облуплений, не шанований, та так i помер. Скiльки iх породило i забрало наше болотисте сiрозем’я! Скiльки моiх землякiв народилося для слави, для добра та iстини й щезли непомiтно!

Але незабаром СОЗи розформували, всю землю побили на так званi клiтки, а коли тi клiтки люди засiяли, оголосили колективiзацiю й забрали iх до колгоспу.

Батько на той час вже навчався на пiдготовчих курсах Нiжинського педiнституту, який закiнчив у 1934 роцi, а далi вчителював.

Нова вiйна знову одягла на нього шинелю. Вiн потрапив у оточення, а далi – у полон. Випало йому воювати пiд командою свого колишнього однокашника, Михайла Петровича Кирпоноса, з яким колись разом працювали в економii та перебували в партизанському загонi, тiльки Кирпонос був на вершечку вiйськовоi пiрамiди – командувач фронту, а батько десь внизу – старший лейтенант iнтендантськоi служби. Кирпоносу в оточеннi довелося водити в багнетнi атаки вiсiмсот генералiв, а батьковi… – кiлька годин командувати рештками двох полкiв, з яких втекло все начальство, i вiн, на той час капiтан, виявився найвищим за званням. Полки були оточенi в лiсi, в районi Курська, вiн скликав командирiв на нараду й запитав, якi будуть думки, на що один кадровий офiцер, лейтенант зауважив: «Якi думки, це ж не шкiльна педрада, ви вiддали бойовий наказ i на цьому край». Але за годину розпочався артналiт, людей i лiс перемiшало, батька пiдiбрали пораненим нiмцi, хтось ще хотiв вислужитися i наклепав, буцiм вiн працював у особовому вiддiлi. Його кинули до тюрми й допитували, катували. Врятував випадок: за чергового обшуку в рубчику кишенi штанiв знайшли спресований папiрець – довiдку з печаткою про те, що Мушкетик Михайло Петрович е вчителем середньоi школи, що вiн безпартiйний… За день до початку вiйни батько взяв у сiльрадi довiдку на обмiн паспорта, а потiм забув про неi. А далi – концтабiр, шахти в Нiмеччинi, двi втечi й катування за них, третя втеча була вдалою, вiн воював у словацькому опорi, а по вiйнi ще якийсь час перебував за колючим дротом, вже радянським, i, зрештою, був демобiлiзований рядовим, вдома важко хворiв, лiкарi казали, що помре, але вiн видужав i дожив до дев’яноста чотирьох рокiв.

Мабуть, тут годиться сказати кiлька слiв про видатного земляка – Михайла Петровича Кирпоноса, чоловiка вiдважного (Героя Радянського Союзу за фiнську вiйну), хорошого командира, службiста, який був змушений виконувати всi приписи бездарного радянського командування початку вiйни й особисто Сталiна. Та бiльше, в нiмецькiй стратегiчнiй науцi, поряд iнших версiй, е цiкава версiя ролi Кирпоноса в Другiй свiтовiй вiйнi. Версiя ця така: коли нiмецька група вiйськ «Центр» заплановано досягла рубежу атаки Москви, група армiй «Пiвдень» надовго застрягла пiд Киевом – рвонувшись спочатку i здолавши шлях до Киева трохи не за два тижнi, нiмцi наштовхнулися на добре органiзований оборонний рубiж. У гiтлерiвському штабi розпочалася нарада, яка тривала два тижнi, частина генералiв (зокрема, Гудерiан) наполягали на негайному походовi на Москву, iншi заперечували, посилаючись на те, що в тилу залишаеться Кирпоносiв фронт, й може статися, що в цих армiях вистачить сил вiдрiзати нiмецькi армii, що атакували Москву. Перемогла друга стратегiчна думка, Гудерiан повернув на пiвдень. Кiльце довкола армiй Кирпоноса зiмкнули Гудерiан та Клейст. Кирпоносовi, який просив дозволу вiдступити, а потiм зв’язати сили ворога, наказали стояти непорушно, це був один iз найфатальнiших безглуздих наказiв сталiнського командування, в результатi якого для Радянського Союзу було втрачено пiв мiльйона найкращого вiйська. Коли до фатального сполучення нiмецьких вiйськ залишалося не бiльше нiж два тижнi, Кирпонос надiслав Сталiну телеграму приблизно такого змiсту: «Товарищ Сталин, взгляните на карту, понятная катастрофа – дело двух недель», у якiй далi змальовував ситуацiю, перерахував своi та ворожi вiйська й знову просив дозволу на вивiд армiй з оточення. Сталiн, як завше лаконiчно та «мудро», «по-сталiнськи» наказав: «Приказываю разгромить Гудериана и Клейстра». І ще раз, за чотири днi до повного оточення, Кирпонос по телефону ВЧ додзвонився до Сталiна, й знову той повторив свiй сакраментальний наказ.

У Шумейковому бору (яру) на Полтавщинi вiдбивалися вiд ворога штаби армiй i корпусiв Кирпоносового вiйська. Там вiн був поранений, там i загинув. І все ж деякi нiмецькi iсторики вважають, що саме армii Кирпоноса, довга оборона Киева врятували Радянський Союз вiд розгрому. Доки танковi армади Гудерiана рухалися на пiвдень, доки верталися до Москви, настала осiнь, хляповиця, земля розгасла, й Гудерiан застряг пiд Москвою. А тим часом до Москви була перекинута далекосхiдна армiя.

За поразки першого перiоду вiйни Сталiн поклав провину на Кирпоноса. У Веркиiвцi було наказано зняти по хатах зi стiн його фотокартки, iм’я Кирпоноса перестали згадувати.

Постать Кирпоноса не оцiнена й сьогоднi. Яким вiн був, правильно чинив чи неправильно, те – невiдомо. А може, воно вже й непотрiбне нiкому, може, воно тривожить тiльки мене та ще жменьку землякiв? У нашому столiттi на наших очах чимало подiй пролетiли, неначе вихори по водi, сховавши в глибинах сутне, викинувши на берег смiттевий наплав. Скiльки введено до слави фальшивих iмен, скiльки справжнiх звитяжцiв та чесних людей омовлено, знеславлено, або просто зметено наплавною хвилею, потрiбнi зусилля поколiнь iсторикiв, щоб виявити повну правду.

…Доживали в Киевi вiку, один на бульварi Шевченка, другий – на Чоколiвцi, двое моiх землякiв – Точоний та Сiчкар, один з них – командир полку, другий – комiсар, а хто саме командир i комiсар, вже не пам’ятаю. Вони теж не могли нiчого до пуття розказати, адже обое – нiжинцi, а нiжинський полк iз першоi украiнськоi дивiзii випав. Випав, згубився, зник, не було його! Як вiдомо, в дивiзii – чотири полки, а згадували тiльки два – Богунський i Таращанський. У книгах, у фiльмах, у пiдручниках – лише два. Нiжинський, а також Новгород-Сiверський було наказано забути. Бо вони… вар’ювали проти Щорса, коли вiн, уже пiсля взяття Киева, став командиром дивiзii, не визнавали його влади. Та й самi Точоний та Сiчкар, замiсть того, щоб зiйтися та погомонiти ладком, випити компоту чи квасу, всю решту свого життя писали один на одного доповiднi (доноси) – до ЦК партii, до прокуратури, до вiйськового трибуналу. Написати щось правдиве про Щорса iм було зась, хоч ненавидiли вони його смертельно. Сiчкар стрiлявся зi Щорсом на дуелi… Можу уявити муки Точоного, який щодня з вiкна свого будинку на бульварi Шевченка бачив пам’ятник Щорсу («На кобилу вилiз» – Сiчкар менi наодинцi). А писали один на одного, бо в Чернiгiвському музеi двi фотографii Точоного, а Сiчкарева – одна. Зате в Нiжинськiй районнiй газетi частiше писали про Сiчкаря, нiж про Точоного. Ох, тая слава! Така крихка, така примарна. Та ще коли примiряти ii до людського життя. Ще крихкiшого й марнiшого. Звитяжнi були обидва, Сiчкар пережив страшенну трагедiю – всю його родину порубали шаблями денiкiнцi. Обидва допускали прорахунки, а може, й щось бiльше, не в тому справа. І ось Сiчкар вимагав судити Точоного за Дорогiнську трагедiю. До вiйни ii урочисто вiдмiчали щороку.

…Ішов Украiною Махно, наблизився до Нiжина, й там вирiшили дати вiдсiч. Зiбрали працiвникiв ГПУ, двох военiзованих заводiв, колишнiх партизанiв, мобiлiзували нiжинських вiзникiв… Фантасмагорична картина – сто сiмдесят фаетонiв, бричок, прольоток з озброеними, але не готовими до бою ополченцями, на яких з-за кладовища вилетiла махновська кiннота. Розшалiлi конi мчали полем фаетони, брички, вiтер трiпав кучерськi бороди… Врятувалося лише кiлька чоловiк. Один з них – Минька, мiй односелець, пiзнiше – заслужений артист УРСР, керiвник хору Пiвденно-захiдноi залiзницi. Шабля ударила його плазом. Минька пiдiбрали, вiдлежувався по госпiталях, воював, а коли вернувся до Нiжина, побачив свое прiзвище на стелi серед прiзвищ iнших загиблих. Пiшов до секретаря нiжинського окружкому партii, який теж побував пiд Дорогiнкою й також залишився живий, обнялися, поцiлувалися, закурили. І тодi Минько каже: треба зрубати з каменя мое iм’я, я – живий. А секретар нагнувся до нього, й на вiдповiдь: з’iдь з Нiжина к такiй матерi, щоб я тебе не бачив. До завтра з’iдь. Інакше – розстрiляю. Ти знаеш, скiльки ми заплатили за ту каменюку?

Про це менi розповiдав сам Минько. Через тридцять, i сорок, i п’ятдесят рокiв Сiчкар вимагав для Точоного розстрiлу за Дорогiнську трагедiю – Точоний очолював оту фаетонну армаду й нiбито до ладу не провiв розвiдку.

Того всього вже немае. Либонь, нiхто його й не згадае, окрiм мене, а то ж була гаряче, шалене, кров’ю напоене життя, в якому рвалися нерви, вибухали серця i замерзала в жилах кров. За вiщо? Задля чого? Щоб потiм… Ет, всi ми знаемо все й так. Як i оте, банальне: iсторiя нiчого не навчае. Партизани, банди, привезенi з Москви «вiд Ленiна» (вiд Троцького) золотi п’ятiрки – на розгортання боротьби, якi потiм хтось привласнив, а по тому перестрiлялися просто на засiданнi штабу; й дореволюцiйний вчитель Іваненко, борець за правду, з iстинною вiрою в свiтле прийдешне, i командир партизанського загону Петро Маруня, який, побувавши в НКВД, замкнувся, обгородився високим парканом i уникав людей. Нiчого того немае. Може, й не було?

Одначе, на мою думку, всi тi трагедii менш повчальнi та малiють перед трагедiею роду моеi матерi, роду Буткiв iз Володьковоi Дiвицi, згодом Червоних Партизанiв (нинi назву повернуто), що на захiд вiд Нiжина. Веркиiвка – на пiвнiчний схiд, Червонi Партизани – на пiвнiчний захiд, вони – нiби двое нiжинових крил, двое сiл iз населенням ще до революцii бiльше як по десять тисяч душ, розташованi на майже однаковiй вiдстанi вiд мiста. І ландшафт iхнiй схожий – лiси та болота, i iсторiя буйна та славна (а подеколи й безславна), вiдтак присипана попелом забуття. Одначе й корiння дiдового, по матерi, роду не проглядаеться в глибiнь. Вiдомо лише, що мiй дiд, Бутко Онуфрiй Давидович, був козацького ковальського роду, заможний, мешкав у чималому будинку пiд бляхою, бiля хати – пiв десятини доброго саду, хлiви та обори, кохався в добрих конях, пишався ними, жили в достатку, хоч землi мав мало – три чи чотири десятини, а дiтей – одинадцятеро. Багатii були тодi всiлякi.

Ось привiв дiд свою «команду» на жнива до сусiда. У того понад сто десятин землi, й починалася вона вiд хати, бiля хати двiр у десятину, по двору бiгае бугай, гребе ратицею землю – не треба i собаки.

Дiд iз синами i дочками, пожнивувавши, обiдають за хатою в саду. На ганок виходить дружина господаря, зсохла, зчорнiла тiтка. І до чоловiка: «Омеляновичу, Омеляновичу, дай сальця затовкти борщ» (в коморi на сволоку висять мiшки ще з позаторiшнiм салом). «Ич, дурна баба, що придумала». «Люди оно бiднiшi, а iдять кашу з салом». «Через те вони й прийшли до мене найматися, а не я до них». Худобу Омелянович пасе до пiзньоi осенi по чужих городах, а сам переступае босими ногами на межi, трава на якiй вже взялася iнеем. Худющi конi не можуть витягнути нагору навантаженого воза, вiн лупить iх пужалом, а тодi шаленiе i кусае. І дуже гнiвався, коли кiнь випорожнювався, «викидав iз себе корм»: «тiльки й знаеш, що сереш».

Але сам любив попити в садку чаю. З маленькою грудочкою цукру випивав цiлий самовар. Бувало, пiдходить до нього дружина: «Омеляновичу, дай грудочку цукру, i я поп’ю». «Ич, чортова баба, чого захотiла». А коли вона померла – цвинтар поруч, за тином, вiн пiдходив до нього з чашкою окропу та цукром: «Варко, встань, я тобi цукру дам». Тодi мiй дiд кричав з другоi сторони: «Не вставай, Варко, бреше, все одно не дасть».

Дiд Бутко був розумний. Коли в нього пiдросли сини, вiн спродав усе, що мiг, купив парову – розiгрiвалася соломою – молотарку та жатку i пустив синiв по економiях жати та молотити хлiб. Господарство вiв культурне, на iжi не економили, але працювали вiд зорi до зорi. То все неправда, буцiмто колись люди жили на селi багато, в достатку. Старi люди рiшуче спростовують те. Навiть дiти iз заможнiших родин мусили найматися до панських економiй на буряки, на жнива.

…Ще не зiйшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюманi пiд рундуками на майданi, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою цiну – здебiльшого мiзерну. Тюпае прикажчик iншоi економii, обiцяе до платнi в обiд кашу з салом i гармошку… Працювати потрiбно вiд сходу i до заходу сонця. Найбiльша економiя в селi була княгинi Голiциноi. Сама княгиня за материноi пам’ятi приiжджала в село тiльки один раз, ii зустрiчало все село, пiп цiлував iй руку. Сини ж у село наiжджали, гасали верхи та в бричках по селу, iх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дiтей. Зачувши, що приiхали паничi, матерi малих дiтей на вулицю не випускали.

Усе життя в родинi, як i в усiх iнших сiльських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли i як сiяти, як справляти весiлля, як виховувати дiтей, навiть як класти на воза плуга i борону i паляницi на стiл, не кажучи вже про найпростiше: не свисти в хатi, не сiдай у шапцi за стiл, не плюй у вогонь… Либонь, то едино справедливi закони, справедливий уклад життя – одiбране практикою – звичаi, а оте все, що пишуть збiговиська «вибраних» людей – юринда, нiякi парламенти не потрiбнi, потрiбнi звичаевi закони. У них теж е чимало закостенiлого, хибного, але саме життя все те й вiдсiвае. Особистий досвiд – найбiльше багатство, його не замiниш нiякими «Капiталами» i «Всесвiтнiми iсторiями». За звичаевим правом iснувало сотнi лiт украiнське село.

Дiд мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечi п’ятнадцять пудiв, хоч i дибав на дерев’янцi – одну ногу мав власну, замiсть другоi – дерев’яна ступка зi шкiряним, пiзнiше гумовим наконечником. Менi вiд дiда лишилося одне фото, прислане з Архангельськоi областi, iз заслання, там вiн сфотографований з моiм дядьком Андрiем, також засланцем i напис на зворотi фото – «Льонi та Юрi, внукам, на добро, щастя та добрий спомин вiд рiдного дiда». Звiдти вiн не вернувся. Опинився ж на засланнi в колективiзацiю, бо не пiшов до колгоспу, а також за те, що у вiсiмнадцятому роцi iздив до Киева уповноваженим вiд громади обирати гетьмана. Зате, тодi ж, у вiсiмнадцятому, пiсля вступу до села червоних – першоi украiнськоi дивiзii – за наказом Миколи Кропив’янського був розстрiляний та колотий багнетом у пiдвалi крамницi у Нiжинi. Двi наскрiзнi рани в груди – кульова та багнетна – вiддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрiй Давидович врятував його батька, нiмцi хотiли арештувати його за сина-партизана, мiй дiд привiз Григорiя Кропив’янського на возi на хутори, прикидавши його сiном. Але мiй дiд вибрався з-пiд iнших тiл, вилiз iз пiдвалу i приповз на квартиру до дочки, – моеi матерi, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ганку знову втратив свiдомiсть, та моя мати якось втягла його до кiмнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зумiла, рани. Вiдшукала односельця, якого дiд колись врятував вiд розправи натовпу (про це – далi), разом упросили лiкаря. Той односелець сховав дiда в комiрчинi, й дiд одужував. Щоправда, його знову вiдшукали, везли (лежачого) на возi на розстрiл, але моя мати почала голосити, збiглися люди, вартовi побоялися натовпу, скинули дiда в канаву та вдарили по конях.

Дiд тодi таки одужав. Дуже ж бо був мiцний. Мати розповiдае: не знав утоми, нiколи не упивався, хоч скiльки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довiдатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоiли чаем, роздягли, вклали в лiжко, а тодi вiн пiдвiвся i розреготався.

Легендою в родинi овiяний дiдiв старший брат, Єпiфан. Давид Бутко, фельдфебель царськоi армii, мав дозвiл одного iз синiв (лише одного) вiддати до офiцерського училища – до фельдшерськоi школи, як тодi ii називали, – i нинi на тому самому мiсцi в Киевi розташоване вiйськово-медичне училище. Готували Єпiфана сiльський пiп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Киева, сам iхав верхи, поклавши на кiнську хребтину замiсть сiдла мiшок iз сiном (залiзницi до Киева тодi ще не було), а Єпiфан босяка тюпав попереду пiшки, чоботи нiс на плечi, на палицi. Пiдготовка виявилася слабенькою, двiчi Єпiфан провалювався на iспитах, i всю дорогу вiд Киева до Володьковоi Дiвицi, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовiй спинi потраченi на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третiм разом – дозволялося випробовувати долю тричi, читаемо поединок Купрiна – Єпiфана прийняли до школи, але вiн так озвiрився на батька, що не хотiв вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свiй домашнiй одяг i перекинув батьковi через ворота.

Одначе батько наполягав на побаченнi, Єпiфан, вже у вiйськовому, курсантському одностроi з блискучими гудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишнiй фельдфебель отетерiв перед тими гудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородiе…», на що Єпiфан гарикнув: «Пiшов до всiх чортiв!».

Одначе надалi Єпiфан витягнув на першого учня, закiнчив школу iз золотою медаллю, отримав дозвiл на вступ до Петербурзькоi медичноi академii, скiнчив i ii з золотою медаллю, вернувся до Киева, де дуже швидко завоював авторитет кращого хiрурга мiста. Одружився з дочкою купця першоi гiльдii, неймовiрного багатiя (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобiль та дiм на Печерську, де на даху жили два прикутi до ланцюгiв орли. На весiлля син покликав батькiв, мати не поiхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукнянi штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поiхав. Весiлля свати справляли бучне. Вишуканi вина, вишуканi страви – все на золотi та срiблi – за столом якiсь високi чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидiв принишклий, майже не пив, намагався нiчого не iсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Вiн бачив, що навiть отакi високi чини беруть щось з якоiсь химерноi посудини маленькою золотою ложечкою (отакi великi пани – i отакою манюньою ложечкою!), i коли заграли музики, гостi повалили до сусiдньоi зали танцювати, вiн лишився за столом. Давид подумав: «Помру, i не довiдаюся, що в тiй посудинi», оглянувшись, чи нiхто не дивиться, вхопив великою ложкою тiеi страви. То виявилася мiцнюща-премiцнюща гiрчиця. Дiда скрутило, вiн почав чхати, впав на пiдлогу, i вже чхав обома кiнцями, голосно, i тодi сват, який ще за столом помiтив скрадливi Давидовi позирки на гiрчицю та спостерiгав за ним з-поза портьери, покликав гостей. Справа в тому, що вiн не полишав надii в будь-який спосiб розладнати весiлля, вiн погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повiситися. Єпiфан був неймовiрний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як i всi в материному роду.

Давид пiшов з весiлля, сказавши сину: «ноги моеi бiльше не буде на цьому порозi». Вiн дотримав свого слова. Та й Єпiфан не вельми родичався з батьком. А потiм чомусь виiхав на Кавказ (здаеться, хворiла дружина, лiкарi порадили iй чорноморський клiмат), i в революцiю його слiди загубилися. (У родинi його життепис переплутався з життеписом старшого сина Онуфрiя – Миколи – там було багато подiбного i переповiдали все те то як про Єпiфана, то як про Миколу.)

Революцiя, громадянська вiйна спалили трохи не весь Буткiв рiд. У Онуфрiя Давидовича було одинадцятеро дiтей, шiсть синiв i п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагiчний роман. Здебiльшого роман кiлькох рокiв – вiд початку революцii до кiнця громадянськоi вiйни. Ураган революцii бушував над Чернiгiвщиною на повну силу, в обох моiх селах – Веркиiвцi та Володьковiй Дiвицi стояли смерчi. Мати розповiдала, що не завжди можна було дознати, звiдкiля вони викочувалися, якi сили iх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочцi бiля ворiт, весна, пригрiло сонечко, ми у святешнiх сорочках та в стрiчках, саме недiля, люди йдуть iз церкви, аж чуемо – в кiнцi шляху – пiсня. Їдуть вершники, по кiлька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвiницi церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кiнь, а пiд ним вершник смикаеться, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнiсiнько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тодi так часто однi перемiнювалися на iнших».

Я вже казав, що перемiнювалися самi люди. А точнiше, вони не такi, як ми знаемо iх у буднях. Чим далi в глибiнь вiкiв – люди все дужче не схожi на нинiшнiх. Вони були мовби грубiшi (й одяг грубiший, i iжа, i умови життя важчi), але насправдi – тоншi, нiжнiшi. Витривалiшi, не такi демагогiчнi, покiрнi долi, спокiйнiшi. Сприймали все як велiння вищих сил, бо жили в оточеннi лiсовикiв, русалок, вiдьом, перелесникiв, чортiв, iхнi душi пiзнiше вростали у ряст, у верби, у жита… У дiда Бутка – одинадцятеро своiх дiтей i слiпа матiр, й материна сестра, тiтка, а ще трое чужих дiтей-сирiт. В однiеi жiнки згорiла хата i все в хатi, й хлiви та повiтки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двiйко дiтей. Отако, купкою – дiти на морiжку, мати та корова бiля них, вона лизала господинi руки, – чипiли. Онуфрiй Давидович приiхав пiдводою, посадовив на воза дiток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорiлцi – «Ходiмо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно i просто. І виростали дiти, i зростав у купi ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своiх одинадцятеро! – де спали, що iли – уявити важко. Трете прийомне дитя опинилося у Буткiв таким чином: жила в селi дiвчина, Прiська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, пiд пiччю, батьки – бiдаки з бiдакiв – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою пiд пiч. У хатi – пекло. Але Прiська була гарна з себе. Їi посватав удiвець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дiвай, де знаеш». Прiська носила хлопчика по бездiтних господарях, проте його нiхто не брав: «Байстрюка не вiзьмемо». І тодi вона принесла дитя до Буткiв, упала Онуфрiю Давидовичу в ноги. Онуфрiй Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик вирiс у веселого, дуже роботящого парубка. Історiя його життя – то ще один роман, однак вiн немае до моеi оповiдi нiякоi дотичностi.

Люди були й покiрнi долi, але мужнi, часом i жорсткi, а то й жорстокi, i все ж не схожi на нинiшнiх «крутих хлопцiв», рекетирiв та бандитiв, якi можуть убити людину за кiлька доларiв, а то й нiзащо. А що вже розвелося брехнi, обманiв, обмов, багатьом людцям нiчого не варто обкидати багнюкою ближнього в газетi, зiпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нинi людина сама собi облудна, мiра речей i совiстi втраченi. А колись мiрою iй був Бог, громадська думка, неслава в селi, презирство сусiдiв. Що з нами зробили за сiмдесят рокiв i роблять далi!

Так-от про мужнiсть, чи то пак триб життя.

…Дiялося на початку громадянськоi вiйни. Жили в лiсi на хуторi дiд та баба, самi-самiсiнькi на всенький лiс. І стояли в лiсi партизани. Всi молодi, здоровi, баба прала iм сорочки, варила в печi борщ та кашi.

У недiлю дiд вертався з мiста, де продав телицю, бiля криницi над лiсовою дорогою сидiли партизани. Дiд привiтався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скiльки взяв?» «Усi моi».

Дiд прийшов додому. «Бачив лiсових хлопцiв, – сказав бабi. – Уночi прийдуть по грошi». «Та що ти, – сплеснула баба в долонi. – Синки!». Вона називала iх «синками». «Прийдуть синки», – вiдповiв дiд. Що б зробили за такоi ситуацii сьогоднi ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дiд та баба спокiйно почали готуватися до вiдвiдин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворiнь та сховалася на печi, дiд набив з дула одноствольного дробовика та сiв у сiнях, пiдперши сiнешнi дверi. Нiч. Свiтить мiсячний промiнь, блукае по хатi. Хрясь! – вилетiла вiконна рама, у вiкно просунулася пiдсака. «Клади грошi!» Мовчанка. «Клади грошi!». Навiть цвiркун у хатi замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вiкно. Огледiвся по хатi, ступив на лежанку. У руцi тримав револьвер. Баба лiвою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по головi. Раз i вдруге. Вiн випустив револьвер, тримаючись обiруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вiкна. Його почали тягнути з хати, i цiеi митi дiд прочинив сiнешнi дверi та ввiгнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив дверi та навпомацки набив рушницю. Другий випал зробив вже навздогiн бандитам.

…У селi храмове свято. Прихожани йдуть до церкви, на шляху гуляе одягнена по-святковому молодь, взявшись попiд руки, довгими рядами, гойдаються, як молода лоза. На паперть церкви виходить дiд та баба, баба – закривавлена, зi шкворнем, дiд – з рушницею, вклоняються людям – натовпу, який зiбрався бiля них, розповiдають про нiчну пригоду. Натовп шаленiе – не в одного вже забрано телицю або корову, витрушено скриню. «Ви знаете iх?» – до дiда та баби. «Знаемо», й називають прiзвища. Один партизан саме проходить неподалiк у вервечцi парубкiв та дiвчат. Його хапають, б’ють костурами, палицями, одяг шматтям опадае з тiла. Забивши одного, вхопили другого, звiдкiлясь взялася сокира, сiконула й вiдлетiло вухо. Онуфрiй Давидович пiднiс над ним руки: «Миряни, ми не звiрi, будемо судити!». Його послухалися. Пiзнiше саме цей бандит-партизан рятував у Нiжинi Бутка вiд смертi, вiд Миколи Кропив’янського.

Микола Григорович Кропив’янський, як я вже казав, очолив червоний партизанський рух на Чернiгiвщинi. У селi роди Буткiв та Кропив’янських (у Григорiя Кропив’янського теж було стiльки само, чи майже стiльки ж, дiтей, як у Бутка, i йому статкувалося) вели мiж собою змагу – у кого кращi конi, краща городина, а насамперед – вдатнiшi дiти. Микола Кропив’янський закiнчив Нiжинське мiське комерцiйне училище, навчався в гiмназii, у Першу свiтову вiйну опинився на фронтi, де завдяки особистiй хоробростi та нестачi офiцерських кадрiв доскочив дуже високого, як для селянина, чину – пiдполковника. Поручик – i то було б дуже високо. Старi дiди згадують: приiхав у вiдпустку Микола Кропив’янський, iде сiльською вулицею, а за ним шабля на колiщатi котиться-пiдстрибуе i позаду два ад’ютанти в аксельбантах iдуть. У часи розвалу фронту очолив солдатський комiтет, 1917 року вступив до партii бiльшовикiв, командував корпусом, був начальником штабу армii, а далi, в час нiмецькоi окупацii, на демаркацiйнiй лiнii сформував Першу Украiнську дивiзiю. Командував нею якийсь час, по тому командував iншими вiйськовими частинами, був начальником тилу Дванадцятоi армii. Приiжджав у село, гуляв, залицявся до дiвчат. Амбiтний, гоноровитий. Якось парубки та дiвчата гуляли в берегах, пороззувалися, роззувся й Кропив’янський, хтось з дiвчат узяв його чоботи й додивився, що закаблуки в них влаштованi так, що високо пiдiймаються всерединi – низький зростом Кропив’янський хотiв видаватися вищим. З нього смiялися, й дiвчина, до якоi вiн залицявся, вiдвернулася вiд нього.

Ото вiн i «наводив порядок» у зайнятих Червоною армiею волостях. Забрав до себе в тачанку дочку Нiжинського благочинного – красуню, гасав по мiстах i селах областi. Одного разу своi ж, червонi, чимось невдоволенi Кропив’янським, хотiли розстрiляти його разом з попiвною, поприв’язували голими до телефонного стовпа, але iх врятував кiнний ескадрон. Вiдзначався жорстокiстю, пiсля громадянськоi вiйни був призначений начальником вiйськ ВЧК Украiни i Криму, вiдтак – iнспектором вiйськ НКВД СРСР. У 1938 роцi його репресували, а в 1945 роцi – випустили, просто випустили, а не реабiлiтували, вiн тулився, де доведеться. Мiсяцiв зо два жив i у Веркиiвцi, заходив i до нас, обiдав – неголений, зарослий густою бородою, у куфайцi, про щось говорив з матiр’ю, мене тодi, на жаль, вiн не цiкавив. Як розповiдають дiвичани, у своiх братiв i сестер майже не жив – ворог народу, як-не-як, вони його цуралися. Якось вiн прийшов до Івана Комiсаренка (той був чоловiком моеi рiдноi тiтки Ольги, вона загинула у вiйну, по тому одружився з сестрою Кропив’янського Одаркою), Комiсаренко засмажив яечню, поставив пляшку, в цей час з поля прийшла Одарка, вхопила рогача й – по пляшцi: «Геть, контра, з хати!» Якоюсь мiрою винуватi брати i сестри Кропив’янського у вiдмовi вiд родича (такi були часи), хто може сказати, те вже на судi у Бога. Врештi (також за розповiдями дiвичан) Кропив’янський влаштувався конюхом при Носiвськiй (сусiдне село) лiкарнi, бiдував – недоглянутий та голодний, завошивлений, невдовзi помер на станцii в Нiжинi. Довго не могли дознати, хто це такий. Трагедiя з трагедiй! Пiсля розгрому культу Сталiна мене довгий час тривожила ця постать, хотiв про нього написати, почав збирати матерiал (я ще тодi не знав, що вiн розстрiлював мого дiда), але потiм розчарувався i облишив. Найдужче мене займало та цiкавило, що вiн думав про репресii тридцять сьомого, як пережив це. Виявилося – зокрема з розповiдей одного з його племiнникiв – нiчого не думав i не переживав. Вважав, що все правильно, тiльки його репресовано було несправедливо. Жив одним днем – на зарплатню конюха купив гусака, зварив у казанку, з’iв… Я вже тодi зрозумiв, що Микола Кропив’янський був типовим породженням бiльшовицькоi диктатури, нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших жорстоких вершителiв народних доль часiв громадянськоi вiйни i пiсля неi. Чоловiк нерядовий, став жертвою обставин, а далi й сам творив тi жорстокi обставини.

Жертвами обставин, хоч i не творили iх, стали бiльшiсть моiх дядькiв та тiток по материнськiй лiнii, чимало iнших моiх односельцiв.

…Повертався з фронту Першоi свiтовоi вiйни, який розпався, найстарший з синiв Онуфрiя Давидовича, Григорiй, поiзд iшов мимо села до Нiжина, на полустанку бiля села не зупинявся, й Грицько, аби не вертатися з Нiжина пiшки п’ятнадцять верств, вистрибнув на ходу поiзда i забився на смерть; солдата, який кiлька рокiв не був удома, принесли в хату мертвим.

Либонь, найбiльш неординарним з усiх моiх дiдькiв був дядько Микола, дужий красень з чорними вусами, вiн закiнчив у Нiжинi комерцiйне училище, навчався далi в Киевi, здаеться, в полiтехнiцi, був начитаний, гострий розумом, прозiрливий. Любив дiтей – менших братiв та сестер, привозив iм гостинцi (на Новий рiк позолоченi горiхи, небаченi в селi апельсини), навчав грамоти, розповiдав епiзоди з iсторii, батьковi ж казав, що насуваються крутi подii, що на порi революцiя, яка прожене царя та настановить новий лад, виповiдав соцiалiстичнi iдеi, за що, надто за революцiю, Онуфрiй Давидович дуже сердився на нього, вони трохи не чубилися. Микола радив батьковi не вбиватися на роботi самому та не морити роботою дiтей, не багатiти, адже революцiя забере все. У Киевi дружив з дуже красивою дiвчиною, дворянського роду, освiченою, веселою, простого поводження, приiжджали з нею у село. Але одружитися не встиг, почалася вiйна, його мобiлiзували на фронт, по тому – вiйна громадянська. Микола став офiцером петлюрiвськоi армii. Загинув у якiйсь iз захiдних областей, у селi Красне. До Буткiв проiздом навiдався мешканець того села i розповiдав, що Микола зi своiми вояками довго стояв у селi, його там вельми шанували, вiн боронив селян вiд якоiсь банди, органiзував там школу. А загинув у бою з нiмцями – не дав сплюндрувати село. Але на розшуки того села, Миколиноi могили нiхто нiколи не iздив – завадила громадянська вiйна, а далi, за радянськоi влади, Бутки пильно приховували, у якому вiйську й ким був Микола.

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобiлiзували червонi, у рукопашному бою його було вдарено рукiв’ям нагана у скроню, його довго лiкували в госпiталi, а потiм у нього наступив тривалий психiчний розлад. Години депресii минали, i вiн ставав хорошим спiвбесiдником, славним парубком, перед однiею з молодiжних вечiрок моя мати попередила всiх про те, що прийде ii брат, i що вiн… хворий психiчно. А вiн увесь вечiр грав на гармошцi, спiвав, розповiдав веселi iсторii, був душею компанii, i про матiр подумали негарно, буцiм обмовляе рiдного брата. Дедалi його стан погiршувався. Мав неймовiрну фiзичну силу, подвоену хворобою, в божевiльнi його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринвi на землю, – врештi його вдалося вмовити полiкуватися, до того ж йому сподобалося в лiкарнi, вiн проголосив себе богом, всi хворi слухали його беззаперечно; уранцi вiн сiдав на «тронi» – стiльцi з бильцями, хворi приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», вiн розподiляв iх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлiкар). Інодi йшов з лiкарнi прогулятися пiд слово честi, що повернеться, та й утримати його не могли, пiд час однiеi з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферовi катати його мiстом. Помер раптово, вiд крововиливу в мозок.

Ще один молодий Бутко повiсився – пiдрiзав у жатцi конi, боявся батькового гнiву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилi дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.

Один син помер у малому вiцi, а наймолодший, Андрiй, роздiлив батькову долю: пиляв сирий лiс у Архангельських лiсах, коли пiдiймав важелезну колоду вiд напруги у нього перевернулися в очницях очi, жив калiкою.

Сам Онуфрiй Давидович участi у громадянськiй вiйнi не брав – заважало калiцтво – хоч номiнально очолював самооборону села, не раз рятував односельцiв вiд кулi та шибеницi – користувався беззаперечним авторитетом у дiвичан. Двiчi рятував у власному домi пiд час нашесть – денiкiнських та бандитських – сiльських евреiв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синiв, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз пiдпадав пiд всiлякi реквiзицii та утиски… На шматок хлiба заробляв ковальським молотом. Пiд кiнець свого проживання в селi почав попивати.

Труднi життевi дороги пройшли i дочки Онуфрiя Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбiльшу «охотку», як казали у селi, мала до коней, працювала з ними, доглядала iх краще за хлопцiв, конi у неi аж вилискували. Вийшла замiж за батрака, великого посагу батько дати не мiг (багато дiтей), землi майже не мав. Дав корову та пiв десятка овечок. Громада Володьковоi Дiвицi видiлила молодятам шiсть десятин невдобiй – супiску за селом. За це вони кiлька рокiв випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали ii глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на своi невдобiя. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарештi земля зародила. Працювали на нiй двое – Тетяна та Андрiй, як проклятi, як каторжнi. Й росли статки. Появилися клуня, хлiв, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помостi. Здавалося, тiльки б жити. А тут – колективiзацiя. Землю вiддай, худобу вiддай. Вiддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрiй.) Отже, в колгосп не пiшли. Обклали iх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрiй закинув у бур’яни «австрiяка» – гвинтiвку, яку принiс з австрiйського фронту, патрони ж з цинковки спiшно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамiвцi посеред двору на морiжку, списують на папiр Тетянине та Андрiеве добро, а порося тим часом проломило дiрку в загорожi й бiжить через двiр з патроном в зубах. Андрiя забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижнi.

…Вечорiе. Весна. Роскаль. Веде мiлiцiонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботi у нього хлипае та джв’якае. Тетяна та другий заарештований теж мiсять багнюку, й тодi «куркуль» каже мiлiцiонеровi: «До Нiжина – п’ятнадцять верств. Не дiйдемо ми туди до ночi. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мiй кум. Заночуймо у нього, повечеряемо, може, й по чарцi вип’емо. А вранцi кумiв хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Нiжин». Мiлiцiонер подумав i погодився. «Куркуля» забрав iз собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморi. Сидить Тетяна в коморi й млiе душею, серце iй болить, плаче: нi не свою лиху долю оплакуе, а шкода iй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалiбно стогне, недоена, у неi мале телятко, свинi верещать. Їi забрали зненацька, вона не встигла навiть нiчого сказати сусiдам. Як же iй жаль худiбоньки, виплеканоi власними руками!.. Тетяна знае, куди ii ведуть, знае, що не вернеться на хутiр, мабуть, i хутора вже нiколи не побачить, i худiбки своеi, але жаль до живини крае ii серце. У коморi лише одне невелике вiконечко пiд самою стелею. Пiдставила кадiбець, вийняла вiконце з рамою, вилiзла з комори i розгаслими полями – сiм верств – бiгла до хутора. Порала конi, корову, свинi, овечки, задала iм корму й на завтра, а тодi бiгла сiм верств назад, залiзла в комору. І поставила назад вiконце. Удосвiта мiлiцiонер доправив ii до Нiжина, а звiдти вiдправилася в заслання.

На лiсоповалi працювали шалено, термiн заслання iй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якоi на той час народилася дитина, поiхала до рiдних краiв. Андрiй лишився працювати (вже по найму) ще на один рiк аби помiняти буцiмто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потiм легше жилося на волi (це була йому несподiвана пiдказка вiд мiсцевого мiлiцейського очiльника).

Приiхала вона у Володькову Дiвицю, прихилитися iй нiде, пiшла до своеi хати. А там – колгосп, центральне подвiр’я. У хатi живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робiтник з Чернiгiвськоi музичноi фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робiтницею, вiн впустив ii до ii ж хати. Вона варила iсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству i в нього нiчого не виходило. Господарство розпадалося. І тодi Тетяна почала пiдказувати йому: найперше, навiсь замки на стайнi, бо кожного ранку колгоспники розбирають своiх коней або крадуть лiс продають у Нiжинi, або iдуть у хуру, а колгоспноi роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сiяти, i сiй ii за Попiвною, а гречку посiеш пiзнiше.

Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пiшли на краще. Усi в колгоспi знали, хто насправдi керуе колгоспом. Та й сам голова не приховував, чиiми порадами живе i керуеться. А восени, на звiтних зборах, попросив громаду, аби вiдпустила його до мiста, на фабрику, а на голову обрали Тетяну. Люди так i вчинили. Примчало з мiста районне начальство – пiзно, люди й слухати його не хотiли. Бiдолаху ж робiтника виключили з партii.

Може, ще б довго головувала Тетяна, та повернувся з заслання Андрiй i поставив умову – виiхати з села. «Нехай проклята буде земля, з-за неi я карався в далеких краях, вона нiколи не принесе нам добра. Ти як хочеш, а я подамся до мiста».

У Чернiговi вони стяглися на будиночок, обое працювали на музичнiй фабрицi. Андрiй слюсарював, а вночi сторожував. Осiннi ночi довгi, знiчев’я почав заникувати пiд повiтку, де стояли вибракуванi пiанiно та роялi. Мав бездоганний музикальний слух, грав на багатьох iнструментах, почав бринькати на пiанiно, пiдтягувати голосники, мiняти попсованi дерев’янi частини, струни. По кiлькох днях попросив випробувати два роялi. Вони годилися для продажу. Так став настройщиком роялiв. Дожили з Тетяною вiку в Чернiговi.

Трагiчнiшою виявилася доля Тетяниноi сестри – Ольги. (Довга-предовга коса, печальнi добрi очi, сумовитий голос i тиха пiсня.) Пам’ятаю iхню старосвiтську хату, чисто вимазану долiвку з сонним котом, макiтерку з насiнням на столi. Взимку ми з братом приiздили iз сусiднього села в гостi на лижах, влiтку приходили пiшки. Пам’ятаю рясну шовковицю перед хатою, i ми на нiй, наче горобцi.

Також рвала на собi жили, також стягнулася на господарство. Їi чоловiк, Іван, вивчився на водiя, шоферував у колгоспi. Мала сина й дочку. Розпочалася Друга свiтова вiйна. Спочатку забрали на фронт Івана, далi – рити окопи – шiстнадцятирiчного сина, Григорiя. У передвоеннi роки Гриша жив у нас, навчався у восьмому, дев’ятому класах середньоi школи. Був це дуже мiцний, кремезний парубiйко, який завдавав немало клопотiв учителям, але й мав надзвичайнi музикальнi здiбностi – грав на будь-якому знаному йому iнструментi, йому доручили керувати музичним гуртком, вiн захопився, почав добре вчитися. Любив я його, i вiн мене… З огляду на нашу дружбу мене боялися зачiпати старшi хлопцi, навiть десятикласники. Бачу його усмiхненим, хоч усмiшка та якась насуплена, зi скрипкою в руках, з якоi ллеться то щемливе «Ой, не ходи Грицю» (дуже любив цю пiсню, мов передчував свою долю), то жаркi законозистi «Гоп, моi гречаники». Обличчя – одухотворене, чуб як гай, сторчма – у нього ламалися наймiцнiшi гребiнцi. Дужака сам, дужака був його батько – колгоспний шофер i мисливець. Два велетнi в хатi, одного разу при менi посварилися, похапали сокири й порозбивали всi клiтки з кролями, кролi розбiглися, розплодилися страшенно, «з’iли» весь хутiр, вечорами обое полювали на кролiв, батько – з рушницею, яка набивалася з дула, син – з качалкою.

Гриша, разом з iншими копачами, потрапив у полон до нiмецьких десантникiв, потiм нiмцi iх вiдпустили, вiн вернувся до свого села, у недiлю пiшов «на колодки» й там розповiв, що бачив. У газетах писали, що нiмцi худi, завошивленi, у дрантi, голоднi, вiн же бачив нiмцiв угодованих, в доброму обмундируваннi, вони жерли шоколад i навiть йому дали одну плитку. Тiеi ж ночi Гришу забрали. Наступного дня вiйськовий трибунал вiйськовоi частини, яка стояла у селi, у присутностi його матерi засудив Гришу до розстрiлу за «антирадянську агiтацiю». У матерi, Ольги, стався нервовий зрив, вона почала заговорюватися «Кров, кров, на синовi кров» – з тими словами вийшла з трибуналу. Гришу таки взяв на поруки голова сiльради, орденоносець, а Ольгу одвезли до психiатричноi лiкарнi в Полтаву, вiдтак – край окупували нiмцi i ii слiд загубився. Сувороi зими сорок першого року моя мати та Гриша слiпою конячиною iздили до Полтави шукати ii – не знайшли. Казали, що хворих пострiляли нiмцi. У той час моя мати, мiй брат i я пiсля невдалоi евакуацii проживали у них на хуторi.

Весною розстрiляли нiмцi Гришу. Пам’ятаю, як пiзньоi осенi сорок першого, коли пiдмерзлий степ дзвенiв, наче бубон, вiн вiдкопав прихованого в городинi карабiна, осiдлав упiйманого в степу, покинутого вiйськовою частиною кавалерiйського коня, одягнув шинелю i поiхав з дому (моя мати з братом у той час працювали в полi). Провернувся наступного ранку з коровою i трьома овечками. «Де ти взяв?» – запитав я його. «У степу нiмцi переганяють худобу, вони сплять у хатi, я зв’язав дверi, двiчi вистрiлив пiд вiкнами, й оце пригнав. А що? Не пропадати ж з голоду». Ми всi перелякалися страшенно. «А бачив хто? А пустять по слiду собаку?» – моя мати. Коровi я висмикнув у клунi, в соломi, сховок, овечок порiзали й м’ясо сховали на горищi. Обiйшлося.

Усе це нам могло б коштувати значно дорожче, адже сидячи на хуторi, ми, водночас, переховували у себе еврейську сiм’ю. Тiтка Вiра (як я ii називав) почепила своiм дiтям хрестики – сину Толику – моiх рокiв, i дiвчинцi рокiв п’яти (ми ходили без хрестикiв), i все запитувала у мене – «Юро, хiба я дуже схожа на еврейку?» Я взагалi не знав, хто на кого схожий, i казав: «Та ви ж такi, як i всi». З Толиком ми воювали за знайденi на горищi чоботи тiтки Ольги, на них повiдрубували пiдбори i понатягували чунi. Хто ранiше встане, той i одягне. Потiм, пiзнiше, коли сталося лихо, ми втiкали в один бiк, сусiди (суворi, важкi, мовбито грубi полiщуки) вкинули в сани Вiру з дiтьми й погнали кудись «на степи». (А тепер он пишуть, що украiнцi – антисемiти.)

Якось пiсля вiйни ми прошкували з матiр’ю по базару в Нiжинi, й раптом моя мати i якась жiнка кинулися одна однiй в обiйми й почали цiлуватися та плакати. А я стояв, наче стовп, а навпроти мене – якийсь лобуряка мого вiку, ми з-пiд брiв дивилися один на одного. Моя мати сказала: «Та обiймiться ж; Юра – це Толя, а це – тiтка Вiра». Вони вижили.

Гриша закидав у лiс партизанам iжу. Здебiльшого буряки. Їдучи в лiс, вiдбивав у полi кагат, набирав бурякiв на воза. Вiн не був партизаном, просто у лiсi, в загонi, були знайомi хлопцi. Його забрали як заручника – партизани вбили в селi нiмця, майора (може, хтось донiс i про тi буряки), забирав полiцай, колишнiй Гришин однокласник. Гриша саме викидав гнiй з-пiд коня – був у кожушку, у валянках з чунями, – полiцай просто таки вмовляв, упрошував Гришу пiти до збiрнi, мовляв, треба розписатися на якiйсь квитанцii. Гриша довго не погоджувався. Вони йшли вулицею, курили. А неподалiк збiрнi – старостату – де вже стояв гурт зiгнаних людей, полiцай вiдступив на два кроки, впер Гришi в спину дуло гвинтiвки, клацнув затвором: «Вперед!». Якби Гриша мiг те передбачити, прибив би полiцая кулаком у своему дворi. Заручникiв повели до Нiжинськоi в’язницi, на тюремному подвiр’i поставили на колiна, двое нiмцiв водили по десять чоловiк за рiк тюрми, до викопаноi ями, один стрiляв, мiняючи рiжки в автоматi. Розстрiл спостерiгали ув’язненi з тюремних вiкон.

Про Гришу розповiв докладнiше, бо вiн жив у нас, ходив зi мною та моiм старшим братом Леонiдом до школи, в селi Талалаiвцi – за буйну вдачу, по закiнченнi сьомого класу, його випхали зi школи у Володьковiй Дiвицi, й тiтка Ольга вмовила мою матiр взяти Гришу до себе. Ми жили у сусiдньому селi.

Гриша лишив у моiй душi глибокi зарубки. Гришин батько, дядько Іван, повернувся з фронту, де був дев’ять разiв (!) поранений, а через пiв року вдома помер вiд раку. У Червоних Партизанах разом поставили два обелiски – жертвам сталiнiзму – репресованим та розкуркуленим, на тому обелiску викарбували й прiзвище мого дiда, та жертвам гiтлеризму – заручникам. Привезли в мiшках кiстки, зробили сто сiмдесят чотири труни – по кiлькостi розстрiляних селян за вбитого партизанами нiмецького майора. Крик, плач. Сльози родичiв – тих i тих. Серед них – Гришина дружина (вiн встиг одружитися) й дочка, яка народилася вже без нього. «Спочивайте, стомленi надмiру», – як писав Євген Плужник. І над усiма – вiчнiсть. І вiдповiдати за все вiчностi. Люди з часом забувають про злочини своiх одноплемiнникiв та чужоплемiнникiв, хоч i записують iх до книг, але те все – просто статистика, яка нiкому не пече й нiкого нiколи нiчого не вчить. Кажуть, два гурти на могилах не могли порозумiтися, стояли вороже один проти одного.

…Молодша материна сестра Галя одружилася з вiйськовим, вони жили на захiдному кордонi, двадцять другого червня сорок першого року, коли першi бомби впали на заставу, ii чоловiк, Ларiон, похапцем вдягнувся, вибiг з квартири, й …по сьогоднi. Галя з двома малими дiтьми якось добилася до Червоних Партизанiв i тяжко гарувала в колгоспi до самоi смертi. Дуже тяжко.

Пам’ятаю похорони тiтки Галi. Пiд’iхала колгоспна вантажiвка, опустили борти, з колодязя, вiдром змили багно i гичку – возили з поля буряки, поставили на вантажiвку труну i повезли – позаду йшли бурякiвницi з ii ланки, з руками до колiн – повитягувалися на буряках. І ii син, офiцер-танкiст, розумний, свiдомий чоловiк, запросив священника, хоч як сiльське начальство не противилося. Пiзнiше вiн виконував свiй «интернациональный долг» в африканських краiнах, втратив там здоров’я i нинi доживае вiку на куцiй пенсii в Бiлорусi.

…Ще одна молодша материна сестра утонула в рiчцi, купаючись.

…На моiй весiльнiй фотографii пiд нерiвною, клинцюватою стiною нашоi хати стоять усi моi родичi. Виробленi й нужденнi, у м’ятих пiджачках i старомодних хустках, втомленi, невеселi. Хоч i на весiллi. Уламки колись могутнього, великого роду.

І – моя мати.

Ми, сини, нiколи не виповiдаемо матерям своеi любовi, ми соромимося свого почуття, губимо його в заскорузлостi буднiв, i матерi сходять у могили iз серцями, переповненими власною любов’ю – до нас, не спiзнавши того в отвiт. У моему серцi скипаються сльози, коли спогадую матiр в останнi мiсяцi, останнi днi ii життя… Довгi осiннi днi вона сидить на канапi, пiдперши сухеньким кулачком свое маленьке поморщене обличчя, дивиться кудись i думае щось. Я знаю, вона думае про мене. Їi життя – стражденне, ii любов – безмiрна. Вповнi я це зрозумiв, лише коли ii не стало. І зрозумiв якось страшно, не тiльки розумом, а всiма своiми почуттями осягнув, яке минуще людське життя, як воно шалено летить, забираючи од нас усе. Не можна затримати нi на мить нi свого щастя, нi любовi, нi тихоi печалi. Вони – тiльки на мить, вони е i iх немае. Вони iншi в кожну хвилю, але без них – немае життя. Ми силкуемося передати ii на паперi, але передаемо лише iлюзiю любовi, горя, щастя. Не можна осягнути чужоi любовi, як не можна передати комусь своеi. І через те маемо особливо дорожити отими щiмкими митями, купати в них власну душу й намагатися не приносити iншим спасенним душам горя.

…Так, не було в свiтi бiльшоi любовi, як у моеi матерi, й не було нi в кого кращоi матерi, як у мене. Я розумiю, що кожному з нас його мати найкраща…

І все ж… Моя мати справдi була надзвичайною, неординарною людиною, тiльки не випало, не склалося iй проявити себе. То все – вiд долi. Власне, я не знаю, доля вибирае людину, чи людина долю. Мабуть, i так i так, i все ж бiльшою мiрою владарюе доля. Найперше, людина не вибирае собi батькiв, братiв та сестер, мiсце народження. Все життя матерi дорiкали батьком, називали ii куркулькою. І була вона прив’язана обставинами до того шматка землi, де народилася, а потiм – куди вийшла замiж – хата, дiти, й тяжiла над нею рокованiсть свого роду та падали важкими гирями бiди роду чоловiкового. Вiд природи – надзвичайно обдарована, пам’ятлива (до самоi смертi пам’ятала всi вiршi, якi вчила в школi, усiх людей в обох селах i могла докладно розповiсти про життя кожного односельця), мала рвiйну, палахку вдачу й була надзвичайно чесною, спочутливою, делiкатною. Жила не для себе – для iнших. Навiть коли була головою одного з найбiльших в Чернiгiвськiй областi колгоспу, не взяла собi з колгоспного поля, з комори й зернини, й крихти, навiть зарплатнi, котра, окрiм трудоднiв, iй однiй у селi, як головi артiлi, була покладена законом, нiколи не принесла додому. Колгоспникам зарплатнi не покладено, отже, не братиме ii й вона. Їi зарплатня в тi важкi повоеннi часи йшла на придбання канцприладдя для колгоспноi контори, вiжок, недогнуздкiв. Ми однi в селi не мали корови (за що ii купити?!). Я один в класi не мав чобiт, а ходив у пошитих з трьох шматкiв триколiрних валянках з чунями, а був уже пiд парубiйком i на вечiрницях пiдгинав ноги пiд лаву, аби дiвчата не бачити моi взувачки, й соромився того страшенно, а в клубi на танцях ховався за спини, простоював десь у кутку; так я й не навчився танцювати, на чому й пiзнiше, вже в Киевi, зазнавав «сердечних збиткiв» – не завжди мiг познайомитися з дiвчиною, яка впала в око. Пiзнiше, коли мати дуже хворiла, я привозив iй лiки, часом – дефiцитнi, вiддам, приiду через тиждень, а лiкiв немае. «Де вони, мамо?» Батько махне рукою: «Вiддала Грунi». «Та ж… синку – затинаеться i клiпае повiками мати, – Груня хворiша за мене». Одного тiльки разу розсердилася, побачивши, що сусiдка тими дефiцитними лiками одпоюе кабанчика. Тодi, в селi, мати бувало скаже: «як я можу взяти, дiти, тi грошi, нiкому ж iх, крiм мене, в колгоспi не платять». І ми розумiли. Бо й грошi, такi потрiбнi, були тiльки грiшми i нiчим бiльше. То тепер тiльки вони в шанi, байдуже, як добутi – краденi, добутi розбоем, тодi ще були в пошанi розум, поряднiсть, умiння-талант, те вже «вiджило», застарiло. Колись був у пошанi труд, колись те, що тепер називають бiзнесом, називалося крадiжкою, а бартер – краденим, тепер всi знають, що над нами сидять злодii, а вдiяти нiчого не можуть; хiба що починати органiзовувати «групи визволення працi»? А далi що – по колу? А може, то единий вихiд?

Але вмiла мати й сказати гостре слово, одбрити, одчитати людину негiдну, брехливу. Пам’ятаю вже була старенькою, iхали ми в автобусi до Киева. І якийсь моложавий чоловiк розпащекувався на весь автобус, мовляв, як погано жити на Вкраiнi, яке тут все нiкчемне, i речi, й люди, i оцей ось автобус кепський, а ось десь там за кордоном, звiдкiля вiн повернувся, все прекрасне, чудове. Мати слухала-слухала, й раптом – до водiя автобуса: «Зупинiть». Той, либонь, подумав, що старенькiй погано, зупинив, вiдчинив дверi автобуса. І тодi мати до пащекуватого: «Вийди геть з нашого автобуса, вийди, негiднику, iдь у свою Америку, й нехай тебе возять там на хороших автобусах». І таки примусила зiйти з автобуса.

І малася, наскiльки це було можливо тодi, незалежно з районною владою. За що й поплатилася. Вона виiхала iз села – переiхала до Вишгорода пiд Киевом, де купила з батьком хатину, аби бути ближче до синiв (мiй старший брат також жив у Киевi) – не оформивши пенсiю. Одразу по переiздi поiхала оформляти пенсiю. І ii оформили – 12 карбованцiв на мiсяць. Їй же як головi колгоспу належала пристойна пенсiя. Але був пункт у законi, що голова колгоспу отримуе ту пенсiю, якщо оформив ii у колгоспi, де працював. Так, то була iй помста вiд начальства за попереднi роки, за приниження, як вони вважали, перед нею. Рiч у тiм, що моя мати була безпартiйною; викачувати з колгоспiв додатковий хлiб, змушувати виконувати всiлякi iншi понаднормовi – й надто надмiрнi – поставки було дуже просто: ставлячи голову колгоспу перед вибором – вивозь хлiб, або клади на стiл партiйний квиток. Матерi такого вибору поставити не могли, отож умовляли, упрошували – продати (за тими закупочними цiнами – майже вiддати задурно) ще якусь мiру зерна, картоплi, бурякiв. І звiльнити ii з роботи не могли, на те не давали згоди загальнi збори колгоспникiв. І ось тепер вони скористалися тим пунктом закону. Мати вже на перших хвилинах розмови iз секретарем райкому партii скипiла, й не добирала слiв. При тому були присутнi чимало людей. Я стояв у коридорi й зрозумiв, що мати вiдрiзала собi шлях до отримання поважноi пенсii остаточно.

…А потiм, удома, вона гiрко плакала, бо ж i в батька пенсiя була куца – учительськоi пенсii не мав – вчителював недовго, участь у вiйнi в стаж не зарахували – перебував у полонi. Я заспокоював ii, як мiг.

Так вона тiеi пенсii й не отримала.

…Мати вийшла замiж за бiдняка, отож «куркулькою» не була, долi свого батька, деяких братiв, сестри не роздiлила. Їi чоловiка ще довго тримали у вiйську, не тiльки домашню, а й польову роботу по розкиданих по кiлькох мiсцях клаптиках-нивках мати тягнула сама. Порала тi нивки й потiм, бо батько, повернувшись додому, працював дрiбним службовцем по всiляких установах, грошей приносив додому мало. Принесла з собою у нову родину триб життя своiх батькiв, посадила на обiйстi сад, пiдiбравши хорошi сорти яблук та груш, завела в селi помiдори (до цього iх нiхто там не знав), посадила пiд плуг картоплю. То було диво, свекруха проклинала: «пропала картопля», й проклинала сусiдка, баба Настя, яку мати пiдбила також посадити картоплю пiд плуг. І банiтували, й лаяли на чiм свiт стоiть матiр. А картопля вродила, по корзинi з двох кубехiв. Настя прийшла до матерi пiсля говiння, перепросила три рази: «Прости». «Бог простить», i йшла до ворiт кланяючись.

…Брали сiно трьома возами, ще з двома сусiдами, а воно роз’iхалося. У першому возi сусiди кинулися один на одного з вилами, мати розвела iх, а тодi стала на возi сама й уклала сiно. І тi два вози уклала. Пiдiйшов ще один сусiд, дiдок, зняв картузика: «Спаси Бiг, як ти гарно кладеш». Усе мати робила гарно, будь-яка робота горiла в ii руках. (Вже й пiзнiше, коли я приiздив до неi зi своiми дiтьми: якi свiжовипеченi паски величалися на столi та на лавах, накритi рушниками, якi пироги в макiтрах: з квасолею, з маком, з сиром. Моi мiськi дiти iли й не могли наiстися.)

Одначе важка щоденна праця, життя з не вельми зичливою свекрухою, дiти… – мати зчорнiла й була худа, як скiпка. Усе життя – людська пам’ять на лихе мiцна – не могла пробачити батьковi чоловiчоi провини, вчиненоi ним, коли вона побивалася бiля хвороi дитини, дiвчинки. Дiвчинка таки померла.

Вiхи материного життя – СОЗ, колгосп, працювала у бригадi, далi – полеводом у колгоспi, поки не стала головою. Вiд голодноi загибелi в тридцять третьому нас рятували подарованi батьками матерi на весiлля iкони в срiбному окладi, мiй батько викинув iх з хати, а мати пiдiбрала й сховала. У тридцять третьому однесла в Торгсин й отримала кiлька пудiв борошна, круп, трохи жирiв i цукру. Працювала на кiлькох роботах i ми таки вижили. Роботяща, як бджола i гостра, як бритва.

Ми тодi вже жили в Нiжинi – втекли туди вiд голоду, що насувався. Жили при родильному будинку. Мати там працювала водночас санiтаркою, двiрником, завгоспом. Ми з братом майже нiколи ii не бачили. Увечерi прибiгала з каструлькою супу – ii заробiток. Той суп теж рятував вiд голодноi смертi. Сам я пам’ятаю голод погано, просто дуже хотiлося iсти, я тинявся бiля лiкарняноi кухнi, й бувало, звiдти вискочить кухарка й дасть менi млинця. Я сiдав на довгiй лавочцi пiд акацiями й одщипував по крихтi, весь час промовляючи: снiдання, обiдання, вечеря…

Мати була особливо чутливою на кривду… Вбивали на базарi торговки безпритульного хлопчика за дрiбну крадiжку, кинулася захищати, i ii також побили до кровi; помирало пiд парканом голодне дитя – принесла додому. По тому, через надмiрну напругу, ii розбив паралiч, вона довго лежала нерухома, довго одужувала.

Ми тодi жили в селi Обичiв, де пiсля закiнчення педiнституту вчителював батько. Обичiв залишився у мене добрим спомином. Вiн стояв на Удаi, нинi канавi, тодi Удай ще був рiчкою, прекрасною, весною вiн розливався i за ним бовванiв гай, туди ми плавали на човнах по пролiски (мене брали з собою старшi хлопцi), трохи пiзнiше – драти гнiзда диких качок, влiтку увесь день на Удаi купалися, ловили раки, рибу. Колись оце поiхав i жахнувся – немае Удаю, глибокий рiвчак, на днi якого калюжа води. І це також слiди цивiлiзацii нашого безголiв’я. В Обичевi пiшов до першого класу.

У вiйну мати, я i мiй старший брат евакуювалися з колгоспом, гнали на схiд худобу. Плететься степом, здiймаючи куряву до неба, валка. Корови, овечки, конi – молодняк, лошаки. Ззаду на гарбах гойдаються мiшки з вiдтопленим молоком – збиваеться на сир, молоко дiвати нiкуди, надоене звечора у бiдони, зранку виливаеться просто в стерню. Я трушуся на хребтинi конячини – сiдницi збив до струп’я, пролiтае на лошаковi мiй старший брат, мати – доярка – править возом. Коли виiжджали з дому, дружинi голови колгоспу запрягли племiнних жеребцiв, моя ж мати вибрала робочих коненят, я вельми соромився, переживав за них – перед баскими огирями. Однак за пару днiв жеребцi вибилися iз сил, а коненята тягнуть i тягнуть. Хрестатi лiтаки вгорi лiтають нiби у себе вдома, кулеметна черга або бомба, забитi одна-двi корови, конi на греблi, панiка – на пiв дня (де ви, оспiванi у бравурних пiснях червонозорянi «соколи»). Знову лiтак з-за хмари, я щосили жену коня i падаю десь у житах. Мати не втiкае, стоiть i дивиться в небо. Вона бiдкаеться за мене: вб’ють, не знатимемо й де. Намагалася сховати мене пiд воза. Нiмцi замкнули кiльце пiд Лохвицею.

Про вiйну в мене – безлiч споминiв.

…Спускаемося ми в глибокий яр. Пройшли табуни, отари. Дядьки по одному спускають по дуже крутiй дорозi вози, закладаючи в колеса дрючки. А я стою з лошаком i бочкою з водою (менi дванадцять рокiв), яку пiдiбрали десь у полi. Лошак рветься, зрештою я не втримую його i пускаю, ледве сам встигнувши скочити на бочку. Вiн летить, не вписуеться у поворот дороги, мчить прямо через кущi. Я тримаюся, засунувши руку прямо в отвiр для наливання води. Лошак вимчав на галявину, стишився, став. А я дивлюся i жах обiймае мене. Довкола лежать люди з трубами. Призахiдне сонце сяе на латунi. То мертвий духовий оркестр. Вони виiхали на галявину, обидвi машини, поруч, а бомба з лiтака влучила якраз помiж двома полуторками. Лошак рвонувся знову i понiс. Вимчали на гору. Вода з бочки заливае мене. Я якось зупинив лошака, пересiв на нього верхи. І ось летимо по дорозi. Вже нiч. Попереду i з бокiв злiтають ракети, висять повiшенi з лiтакiв «лiхтарi». Десь гуркiт бою. А пiдi мною по сухiй дорозi дзвiнко строчать копита. Я не знаю де моi, страх обiймае мене. Врештi лошак змокрiв. Я повернув у поле, став бiля однiеi копи. Млiючи вiд страху, кiлька разiв погукав. Тиша. Небо темно-сине i яскравi ракети. Я розгнуздав лошака, вiн скубе траву. А сам присiв пiд полукiпком. Сиджу, тремчу вiд страху. І враз… щось стрибае на мене. За мить зрозумiв, що то наш пес. Очевидно, вiн почув мiй крик i прибiг. За ним я пробився до скирти, до своiх.

Нiмецькi лiтаки в небi – низько-низько, видно пiлотiв у шлемофонах i пiдтьоки мастила на крилах. Ось летить такий лiтак. Менi страшно, хоча i розумiю, що я в нього по борту, вiн не може стрiляти, та й навiщо. Їхали ми дуже повiльно, «дньовки» та «дньовки», то тiтки та дядьки не хотiли евакуюватися на схiд, волiли, щоб iх наздогнали нiмцi, щоб вернутися назад, додому, до своiх. Їжi було досить: молоко, сир, рiзали овечки.

Колони вiйськ – гармати на дерев’яних колесах застрявали у багнюцi, ми виштовхували iх разом iз солдатами, колона бiйцiв – туди, колона – навстрiч, безлад i хаос.

Пам’ятаю цi колони, якi йшли назустрiч одна однiй: «ви куди, там нiмцi, та нi, нiмцi якраз куди ви». Розпач, покора, прокляття. А кругом хлiба, хлiба, вродило, наче навмисне, пшеницi попiдруки i жита, частина вже в копах. Худоба бродить по полю, толочить збiжжя, розбивае копи – нiхто не зважае. Корови часто повертали голови назад – на домiвку, важко i болiсно ревли. Деякi червоноармiйцi нарiкали на Сталiна, були такi, що й проклинали: «Казав, “на враж’ей земле”, “малой кров’ю”». Тодi i я ще зовсiм по-дитячому трохи засумнiвався у Сталiну, саме за оце – за втечу з рiдного дому, за поразку, за солдатську зневiру.

Танки рiзали оточення на малi клини. Червоноармiйцi забивалися у лiски, байраки, нiмцi ставили по краях лiсу танки, кулемети, не випускали нiкого. Якось ми iхали дорогою недалеко вiд лiсу, й звiдти раптом вирвався червоноармiець, щодуху кинувся до валки. Мати гукнула його, вiн скочив на передок нашого воза з клейончастою будкою, мати зiрвала з голови мого брата кашкета, одягла на стрижену голову солдатика, накинула йому на плечi куфайку, тицьнула в руки вiжки. А повз валку вже летiли на мотоциклi двое нiмцiв, зиркали на вози. Вони не були впевненi, куди подiвся втiкач – праворуч дороги – жита, як море. Проiхали й повз нашого воза. Пам’ятаю: мое серце билося часто-часто.

Вiдтак ми покинули валку, спробували вирватися самi. Їхали ми, й головиха за нами, три днi, хтось нам сказав, що отам, за лiсом, е пором. Проiхали лiс, поминули лози i виiхали на луг. І раптом вибухи вiд снарядiв, вочевидь били по нас. Мати спритно розвернула воза, а другий вiз збився – пристяжний заступив постромки – став упоперек. Мати тицьнула вiжки моему брату: «Жени!», а сама виметнулася з воза, кинулася до iншого, розплутала коня, розвернула воза – й за нами. І влетiла в лiс слiдом за нашим возом.

Хоробрий був i брат. При нальотах нiколи не ховався, стояв, дивився в небо. Маленький, забитий вiйною, таким i лишився, пройшов ii з сорок третього автоматником.

…Ми вернулися до валки. Стояли пiд скиртою ще три днi. На шляху за горбом гудiло, там йшли нiмецькi вiйська. Якось обiдньоi пори загудiло дужче, через горб переповзли три танки, пiдповзли до нас. На бронi – нiмцi, засмаглi, в пилюцi. Щось загелкотiли. Селяни стояли нiмi з переляку. «Вони просять молока», – сказала мати i кинулася до бiдонiв. Нiмцi набрали молока, жартома запросили молодих дiвчат з валки до себе на броню поiхати з ними на «Москав», зрештою кинули в стерню двi плитки шоколаду й рушили далi.

«Що, дiти, – сказала мати, – треба нам вертатися».

Вернулися спочатку на хутiр до родичiв. Там жили моi двоюрiднi брат Гриша i сестра Марiя. Заходило на осiнь, мати щоранку всiх нас виганяла в поле, де лежали вкляклi хлiба. Гребли граблями, несли попiнками-ряднинами, обмолочували на току. Носили з поля цукровi буряки, потiм все те урвалося – нiмцi оприлюднили суворий наказ на цей рахунок. Натомiсть мати ж, про що писав вище, прихистила ще й еврейську сiм’ю, i якось все влагоджувала: жили дружно, без сварок, всi працювали. Слухався ii й Гриша, хоч який був «некерований».

Незабаром у селi сталася трагедiя. Увечерi з лiсу прийшли партизани, щоб викопати у клунi в одного дiда кулемет (хазяйновитий дiдок запасся), до ранку не встигли, заночували, хтось виказав, вони проривалися i вбили нiмецького майора. Нiмцi, як я вже оповiдав, розстрiляли заручникiв, серед них i Гришу. Ми ж притьма поiхали в рiдне село, Веркиiвку. У нашiй хатi жила батькова сестра тiтка Ганна з дiтьми. Жили разом.

Городу нам не дали, жили дуже важко. Працювали в общинi, перебивалися з води на кисiль, чим тiльки не займалися: пробували варити мило з дохлих свиней – не вийшло, обдирали з пiдбитих лiтакiв дюралюмiнiй та робили з нього гребiнцi на продаж, латали каструлi, вiдра, гнали самогон для перепродажу, копали чужi городи, молотили по клунях хлiб. І знову найбiльший тягар – на материних плечах. Як тяжко гарувала вона, тiльки пiзнiше, оглядаючись у минуле, я змiг це поцiнувати. І не гнулася, огризалася на нове сiльське начальство… Якось нагнали ми з братом самогону (мати була в полi), полiцаi, що голилися у сусiда, «винюхали» горiлку, увiрвалися в хату. Брат, либонь, з розгубленостi, штурнув з ганку заступника начальника мiсцевоi полiцii, який з наганом в руцi гамселив носаком у дверi. По тому ми знову замкнули дверi й кинулися навтьоки через вiкно у городи. Полiцаi розбили дверi, побили посуд в хатi, понiвечили самогонний куб – горiлку ми до цього заховали. Вернулася з поля мати, перелякалася. Взяла у сусiдiв вiзок, поставила туди сулii з самогоном, позичила сала, повезла «з повинною» до полiцii. «Вибачте iм, вони малi, дурнi», – сказала. Полiцаi довго збиткувалися, але врештi начальник полiцii мовив: «Микито, внеси горiлку в сiни, завтра виллемо в городи». По тому ми з братом тиждень пиляли дрова в полiцii.

Невдовзi на полустанку хтось кинув бiлий трикутничок, у якому батько повiдомляв, що вiн сидить у нiмецькiй в’язницi в Курську. Мати збирала по селу пiдписи пiд папером про те, що вiн – безпартiйний i нiчого злого людям не вчинив. З мiшком за плечима, у якому – сухарi, кiлька шматкiв сала, сякий-такий одяг, мати пiшки, зимою, в заметiль, добувалася з-пiд Нiжина до Курська. (Батька випустили, чому стала в пригодi й найдена нiмцями в його карманах заникана, скрючена довiдка iз сiльради, яку вiн отримав напередоднi вiйни для замiни паспорта, i про яку геть забув.)

Воiстину, немае того в свiтi, чого не могли б зробити нашi матерi-страдницi.

На другий рiк нам вдалося добути пiв гектара городу, копали його заступами. Пекельна робота, лопалися водянки на долонях. Ми сiдали перепочити, а мати копала, копала.

Важкi боi пiд час визволення – село кiлька разiв переходило з рук у руки – всiлякi пригоди, якi траплялися зi мною в окупацiю – все це я потiм використав в оповiданнях та повiстях. А от про матiр нiчого не написав. Соромився. Соромилася ласки й вона. У нас був досить суворий закрiй у сiм’i – у спадок вiд ii роду-родини, не було розлизування, розмазування, хоч ми знали: немае тiеi офiри, на яку б не пiшла мати для нас. Отi одiрванi од себе шматочки, а часто це були шматочки ячного, i навiть вичаного хлiба, чорного i важкого, як земля, недоспанi ночi, натрудженi до синiх вен руки…

…Ось стоiмо ми бiля ворiт заможноi хати – господар-десяцький, з конем, завжди прихопить щось з поля – мати розмовляе з господинею, бiля неi дiвчинка лiт тринадцяти, моя ровесниця, бiлява, кучерява красуня, я паленiю, а тут господиня йде в двiр i виносить моiй матерi у пеленi пiвтора десятка поморщених весняних картоплин. Менi соромно до слiз, хоч днiв зо два не було в ротi й рiски. А назавтра рано-вранцi мати йде з сапою вiдробляти ту картоплю.

…За лiсом – болота, в лiсi – мереживо лiсових стежок i зарослих дорiг, якими блукали у вiдступi нiмцi, я поночi, заблуканий, бiжу такою дорогою, перед цим ми гнали табун у село, а далi з переднього табуна прибiгли хлопцi та сказали, що нiмцi вбили Василя: вiн з переляку присiв за тином, а вони, теж видно з переляку, послали туди автоматну чергу. І раптом менi в очi снiп свiтла: «Малчiк, ком гiр, шнель». Нiмцi були страшнi: чорнi, запилюженi, обдертi, небритi, захланнi, очi позападали. Тицьнули пiд нiс карту, питають показати дорогу до Нiжина. А я вiд дикого страху нiчого перед собою не бачу й не розумiю, про що мова. Думаю: вб’ють. Ну, що буде, i одразу з усiх нiг, чекаючи пострiлiв у спину, – в лiс. Не стрiляли. Ночував з товариством у партизанiв, вони пiдтягнулися з далеких лiсiв добивати вiдступаючих нiмцiв. Вклалися в куренi з гiлля (довкола нас нiмецькi трофеi, неподалiк дорога, де гудуть нiмецькi машини, все це ми уяснили), таки поснули. А ранком туман, i раптом крик: «Хенде хох, цурюк!» Я себе не бачив, а обличчя свого сiльського товариша Миколи пам’ятаю добре: нижня щелепа одвисла i трясеться. А то молодi партизани вирiшили нас налякати…

З кiнця сорок третього й по вiйнi мати працювала спочатку заступником голови, а потiм головою колгоспу. Лягав спати, ii ще не було вдома, прокидався – ii вже не було, у печi – зваренi снiданок та вечеря. Снiдав, брав батога чи косу й йшов у поле (вiд сорок третього й до кiнця вiйни брата з нами вже не було: його, сiмнадцятирiчного хлопця, забрали на фронт автоматником).

Жодного лiтнього дня, вже й студентом унiверситету, я не залишався удома, – не мiг «пiдвести» матiр, адже вона просила всiх учнiв i студентiв виходити в колгосп на роботу. Та й, правду сказати, менi подобалося працювати в гуртi. Так, справедлива народна приказка – «гуртове – чортове», й куцi колгоспнi заробiтки, але е щось дуже хороше в колективнiй працi на молотарцi, в косарському ключi. І жарти, й спiв, як би скрутно не велося, i пiдмога одне одному. Нам, пiдпарубчакам, старшi й косу наклепають, i ручку не дають брати широку, а поснемо пiд возом – не будять, поки самi не попрокидаемося.

І косили сiно на болотяних луках. Як там було гарно: лiси, за ними верболози й безкiнечнi мальовничi болотянi простори, де качки, крячки, чаплi. Ночуемо пiд возами, вночi гудуть пугачi. Але яка важка робота: пiт заливае очi, струменить по спинi. І ще iжа, добре, якщо польова каша, та ще як надеремо та наб’емо туди чаiних яець…

Житнiй лан побили на «норми». Спiлкувалися по двое-трое. Мене взяв до себе в напарники дiд Хоменко, Павло Іванович. Нащо я йому, хрiновий косар? Косити й за мене? Я й косу наклепати не вмiю. Пожалiв, прихистив. Сухенький, сивий, увесь день косою сухе стебло – чиргик, чиргик. Де тепер такi люди?

…Бачу з житнього покосу гнiду конячку, яка тягне польовою дорогою порожнього возика, нараз зупиняеться, а потiм сама рушае далi: то зупинилася бiля косарiв або в’язальниць моя мати, голова колгоспу. А ото вона ж тiею конячкою вертаеться з банку, на возi – латаний-перелатаний мiшок, у ньому везуть з касиркою грошi, латаний мiшок – для «маскування». Мати могла тодi отримати високi нагороди, навiть стати героем працi – не дозволила совiсть. Їi не раз пiдбивало на те начальство: варто було видiлити п’ятдесят гектарiв землi, кинути туди всi добрива, нагнати колгоспникiв, виростити рекордний врожай, i голова артiлi – герой працi. А що вродило на рештi гектарiв – те все другорядне.

Найбiльшим «трiумфом» матерi було, коли iй вдалося видати на трудодень бiльше, нiж по iнших колгоспах району, на святкуваннi черговоi рiчницi «великоi соцiалiстичноi революцii» колгоспники в колонi пiдхопили ii на руки й понесли повз трибуну з мiсцевим керiвництвом. І водночас – скiльки гiркоти вона пережила через загальне безщастя, безхлiб’я, убозтво. Ми майже нiколи не розмовляли вдома на «полiтичнi» теми, але я бачив, що Сталiна мати не любить; я допитувався в матерi правди, але вона мовчала й тим мовчанням пiдтверджувала моi здогадки – й переживала за бiдування народу, й намагалася нести хрест нарiвнi з усiма. Вона нiколи не хвалила дореволюцiйного життя, розповiдала про його несправедливостi, жорстокостi, але нiякоi похвальби на адресу життя нинiшнього не висловлювала також. І знаходила порозумiння у людей. Бувало, у важкому сорок сьомому, бiля молотарки, хто-небудь з дядькiв, несучи вiд великого, дев’ятивiдерного казана миску з затiркою – вода та декiлька жмень борошна, – зронить: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». Дивуюся смiливостi, й тому, що нiхто нiколи не донiс. А те, що не донесе голова – вони знали. Мати не заливала у печах колгоспниць, якi не пiшли на роботу, вогню, не заганяла до роботи примусом, але, звичайно, й особливого достатку людям дати не могла – норми державних поставок були страшнi, закони – немилосерднi. Все те вона переживала болiсно.

Пригадую такий ось епiзод. Нетипова iсторiя в типових обставинах. 1947 голодний рiк. Весною жiнки перебирали в кагатах картоплю, кожна всипала собi в мiшок звiдти по вiдерцю. Але хтось донiс, у селi на той час була мiлiцiя, iх одразу заарештували. Всi жiнки – вдови, солдатки, в декого – по кiлька дiтей. Мати приiхала конячкою на обiд додому, й одразу позбiгалися родичi заарештованих, здебiльшого бабусi. У нашому дворi стояли плач, голосiння. Мати кинулася до сiльради, сiла у вантажiвку i наказала шоферовi iхати «в район». У райвиконкомi застала голову виконкому, жiнку, яка саме розмовляла з начальником дорожнього управлiння, своiм коханцем. Мати ледь стримуючи сльози розповiла про нещастя, попросила про допомогу – заступитися за вдiв. Голова райвиконкому розкричалася, розрепетувалася: «Не буде пощади розкрадачам соцiалiстичноi власностi!», а що мати продовжила наполягати, пригрозила iй також в’язницею. Пригнiчена, але не зламана, мати вийшла з райвиконкому. Поруч з виконкомом – райком партii. Не вагаючись, зайшла туди. Перший секретар партii був на мiсцi. Розповiла про все йому. Благала iм’ям його власних дiтей. Секретар довго мовчав. Здаеться, прiзвище його було Чотириус. А потiм набрав номер телефону, сказав комусь: «Зайди до мене». По кiлькох хвилинах увiйшов районний прокурор. Секретар запитав: «Ти знаеш про заарештованих у Вертiiвцi?» «Знаю», – вiдповiв той. «Що можна зробити?» «Вже складено акта, справа в судi». «І все ж, що можна зробити?», – допитувався секретар. «Ну… взяти на поруки, хоч це… дуже небезпечно». «Для кого?» «Для поручителiв i для вас». «Ви пiдпишете?» – секретар до матерi. «Звiсно». Вiн взяв папiр i написав текст поруки. «Пiдписуйте», – подав папiр матерi. Мати пiдписала. «Треба хоч два пiдписи», – озвався прокурор. Секретар райкому пiдсунув папiр до себе. «Це дуже небезпечно, особливо для вас», – ще раз застерiг його прокурор. «Буде, як буде», – сказав секретар i пiдписав папiр. (Чотириус секретарював недовго.)

Мати й прокурор сiли у вантажiвку, мати – до кабiни, прокурор – до кузова (мати хотiла посадити до кабiни його, але вiн вiдмовився). Приiхали до в’язницi, ще екатерининськоi, вона стояла посеред базару. Прокурор наказав начальнику тюрми, аби випустив веркиiвських колгоспниць, показав поруку вже зi своею резолюцiею. Начальник тюрми прочитав папiр, подивився на прокурора: «Смiливий ви чоловiк». «Я тут нi при чому, – знизав плечима прокурор. – Подивися на другий пiдпис». Незабаром жiнки сидiли в кузовi машини.

Так було. Така правда. Хоч вона бiльша в тому, що саме секретарi райкому очолювали всi антилюдськi кампанii в районi, «викачували» з колгоспiв хлiб, змушували селян пiдписуватися на важкi грошовi позики…

Не можу не описати один фантасмагоричний епiзод. Комiсiя з району по пiдписаннi позики: заступник голови райвиконкому, прокурор, редактор мiсцевоi газети, разом з моею матiр’ю (як головою колгоспу) поночi ходять з хати в хату, будять людей, сльози, благання. Мати вже наболiлася душею i втомилася до краю. І тодi вона заводить комiсiю до Тоболiв. Тоболи – чоловiк i жiнка, маленькi, вiн з бородою до очей. На вигляд, як би сьогоднi сказали, – бомж-бомжем. Влiтку пасуть колгоспних овець, iм виплачують пшоном, гречкою. А взимку… Бог його знае, як вони жили-виживали. У хатi – пустка. Зайшли до хати. Прокурор викресав вогню iз запальнички. Перелякана Тоболиха тягнеться за спiдницею. Прокурор стоiть бiля печi, погукуе: «Швидше, швидше!». І враз, за його спиною – брязь! – падае заслiнка, з печi вистрибнув Тобол, як чорт з ополонки: борода до пояса, чорний вiд сажi, очi блищать. (В хатi холодно i вiн ночував у печi.) Прокурор сахнувся, вхопився за кобуру пiстолета, не може ii розстебнути. А мати до Тобола: «Григорiю Івановичу, ви пiдпишетеся на двi тисячi позики?». У Тоболiв зроду не було i двох карбованцiв. Тобол: «А чого ж…». Йому хоч би на мiльйон. Заступник голови райвиконкому на прiзвище Стогнут першим зрозумiв все i мовчки вийшов з хати. А прокурор надворi розмахував перед матiр’ю пiстолетом (таки витягнув його з кобури): «Ти в мене ще отримаеш».

Як я вже сказав, за всю свою пекельну працю мати отримала дванадцять карбованцiв пенсii.

Доживала мати вiку в селi пiд Киевом. Бачу ii на городi, маленьку, сухеньку, зашмалену сонцем, iз сапою в руках. На городнiй межi – кiт Рижик (усi рудi коти в матерi були Рижиками, а не рудi – Мурзами), пiд кущем порiчок – банка з водою. Цiлiсiнький день iз сапою, без роботи жити не могла. І ще одне: нiколи нiякоi суетностi, скарг на старiсть, на болi, нарiкань на життя. Навпаки – до останнього джерело оптимiзму, впевненостi та внутрiшнього спокою для рiдних i близьких, для всiх, оаза доброти i радостi для внукiв i правнукiв.

Бачу ii – таку роботящу, рiдну, дорогу, близьку… i таку безкiнечно далеку. Прошумiло життя в боротьбi з його стихiями, здебiльшого породженими людьми, облетiли цвiт i листя, й що залишилося вiд нього? Пам’ять? Думаю i не можу осягнути. Якби вмiв, написав би поему про матiр. Не вмiю. Якби був розумнiший, вiддав би iй за все ласкою ще за життя. І цього не зробив. Пам’ятайте про це.

Бо – не вернеш, не вернеш!




Образки


Я прокинувся. Розплющив очi. І тiеi митi менi вiдкрилося вiконечко у свiт. У далекий свiт дитинства. І бачу я свiтлий-свiтлий день, мати пораеться бiля печi, дверi розчиненi i я вибiгаю на ганок. Я ослiплений бiлим сяйвом. Це перший снiг в моему життi. Я кричу i босими ногами бiжу по снiгу. Менi радiсно i весело, я верещу вiд захвату, менi здаеться, я лечу. Але вибiгае мати i хапае мене на руки. А менi здаеться, я й далi лечу, я таки й справдi лечу в свiт вiд тiеi митi.

…Я сиджу на березi рiчки Удай (весною вона тече бадьоро, влiтку ледь-ледь, тихо) на греблi, колись тут був мiст, а тепер у водi стримить тiльки декiлька чорних паль. Хлопцi вже по той бiк на лузi. Врештi, я вiдважуюсь, i бахкаючи руками й ногами по вод, пливу, вилажу на тому березi радий i гордий – переплив. Ширина рiчки тут не бiльш як п’ять-сiм метрiв, але глибоко. Бiжу до хлопцiв, бредемо у травах попiд руки, полохаемо крячкiв i чайок. Знаходимо гнiзда, повнi яець, одне розбиваемо: яйця свiжi чи вже насидженi? Я ж весь час думаю, що менi вертатися, пливти назад. Але так само вiдчаююсь i пливу назад. На березi сидять дiвчата-дiвки – я прикриваюcя долонями й шмигаю повз них. Одна повновида, грудаста – Поля – каже:

– Що там ще прикривати.

Я присоромлений, принижений до краю. Хапаю штанцi, натягаю. О, тi штанцi: я вчителiв син i в мене вони короткi, до колiн, в усiх хлопцiв довгi – у латках, дiрках, але довгi, а в мене отакi дитячi, вiд яких гину вiд сорому, намагаюся скорше iх подерти, може, тодi куплять такi як слiд.

До греблi пiд’iжджае пiдвода, двое дядькiв розмотують волочок, затягають канавою попiд греблю, витягають – повне вiдро карасiв, золотистих, круглих, справжнiх. І вдруге, i втрете – тепер рибу висипають в мiшок. За пiв кiлометра iнше велике чистоводдя – широке-широке, до половини мiлке. То наш осiлок, наш рай, все лiто ми не вилазимо з води. У багатьох мiсцях заросле водяною кропивою, а в нiй гибiль ракiв. Пiднiмаеш двома руками кропивку, а вони ляпають хвостами, хапаеш однiею рукою, i – в торбу, що на шиi. Ловлю я, ловить мiй старший брат. Раки водяться i в кручi берега, в норах, великi-великi, але ми боiмося засовувати туди руки, бо як вхопить клешнею… Увечерi батько ставить на двох цеглинах чавунок для «свинячоi» картоплi та варить ракiв. Ми втрьох ласуемо, мати не iсть – бридуе.

На тому плесi бiля берега черiдка човникiв-плоскодонок, iх посувають, вiдпихаючись од дна довгими жердинами – бовтом.

Далеко-далеко по той бiк синiе лiс. Весною парубки та дiвчата сiдають у тi човни i iдуть у лiс по пролiски, кохатися, драти на купинах гнiзда диких качок i гусей. І мене котра-небудь з дiвчат посадить до себе на колiна. На тому самому плесi дядьки замочують колеса возiв, вози затягують у воду i кидають. Ми пiрнаемо з возiв. Одного разу я пiдпiрнув пiд воза i застряв там. Смикаюсь-смикаюсь – нi руш. Злякався в усмерть, наковтався води, – вирвався. Воду виливають з вух так: ремiнець зi штанiв натягують петлею на голову, на вуха, а вiльний довгий кiнець пропускають руками: «вилий воду на колоду».

Я намагався бути таким, як iншi хлопцi. Хоч це не завжди вдавалося. Я був наповнений Майн Рiдом, Стiвенсоном, Жюль Верном – мати якийсь час працювала бiблiотекарем, i менi доступ до книжок був вiльний, однак я намагався не показувати своеi «вченостi» i, з завмиранням серця, лiз на тонкi, але дуже високi Банькiвськi сосни до кибчикових гнiзд, а сосна пiд тобою гнеться, здаеться, ось-ось вломиться, ганявся з палицею за собачою тiчкою, лазив у сад до дядька Красновида i на баштан по кавуни. Одного разу ми з хлопцями втрьох залiзли на яблуню, а дядько не став нас збивати тичиною, а прив’язав пiд деревом злющого-презлющого пса Полкана, а сам пiшов геть. Був серед нас хлопець на прiзвисько Пердилка, безбатченко, вiдчаюх i хулiган, вiн був всiм за приклад всього найгiршого. З ним нiхто не насмiлювався навiть навкулачки. Крiм того, вiн був единий, хто мiг пустити з пiсюна струмiнь вище ворiт. Але ж був i пiдступний. Пiдмовивши всiх пiти рвати дядьковi яблука, сам потихеньку залишився, пiшов до Красновида й постукав у вiкно: «Дядьку, у вас яблука крадуть». Ото тодi ми й сидiли на яблунi, пiд якою дядько прив’язав Полкана. Як доросли ми до вiйни, вiн пiшов в загiн до партизанiв, хоч був ще малий, вони посилали його в мiсто i на залiзницю на розвiдку, й одного разу вiн поцупив у нiмця гвинтiвку, але це побачили, хлопця схопили i розстрiляли.

Страх – вiн ще кожному багато рокiв сидiтиме на плечi, а все ж у дитинствi вiн легший, скороминущiший. А потiм була вiйна з вiдступом з колгоспною худобою (увесь день на конячiй хребтинi), з нiмецькими лiтаками над головою, панiчним вiдступом наших вiйськ, перемiшаних з гуртами бiженцiв i худобою, поверненням додому, окупацiею з голодом, копанням закупами городiв до кривавих мозолiв, за якими кривавилися наступнi, виготовленням гребiнцiв з дюралюмiнiю, вiдiдраного зi збитих радянських лiтакiв – по десять базарних яець за один гребiнець, з партизанами вночi та нiмцями вдень, самогоноварiнням на продаж, щоб вижити i багато iншого; все це я як зумiв описав у повiстi «Вогнi серед ночi».

Для мене все це, сьогоднi, я думаю, крiм гiрко-негативноi сторони, мало й позитивний бiк: я пiзнав по чiм кiвш лиха, як важко людинi виживати, як iй доводиться тяжко працювати, – останне – працювати, згодилося в подальшому життi. Перiод романтизму я пережив у шостому класi, коли закохався – якщо це було кохання – в однокласницю Іру, круглолицю, як повний мiсяць, ще й з зорями в очах. Вона на уроках першою пiднiмала руку i декламувала вiршi таким дзвiнким голосом, що дзвенiли шибки, але того мовби не помiчала. Вона частiше давала переписувати задачки Борисовi або Жорцi, i вмочувати i ii чорнильницю – невиливайку перо «рондо» i вимочати сторiнку ii промокашкою. Мовби не помiчала мого стану, а насправдi помiчала, бо коли ми закiнчували вишi, я – унiверситет, а вона фiзмат педагогiчного, раптом прислала менi листа, в якому писала, що Борис пропонуе iй виходити замiж i питала поради. Я тодi вже набачився iнших дiвчат i з деякими зустрiчався, колишня романтика вже перейшла в реалiзм – спав з продавчинею пончикiв, i iй не вiдповiв. Але те буде значно пiзнiше.

А тодi ще лазили в колгоспнi гороховиська i тягали стручки разом з волоттям, i на колгоспний баштан по маленькi ледь рожевуватi кавунчики. І ловили руками в’юнiву тванi пересохлого болота, вимазуючись у глей вище вух. А ще ганяв з Рексом, чорно-бiлим лягавим собакою. Рекс брав слiд – вiдшукував у кущах котлету, яку я протягував по землi, нiчого iншого бiльше не вмiв, хiба що мiг лапою тарабанити по двернiй клямцi, зовсiм як людина, i одного разу мати, настирившись вiд такого тарабанiння, рiзко вiдчинила дверi – i вперiщила вiником… вчительку фiзики, яка прийшла до нас.

І з’еднала нас з однокласником Жорою любов до Ірки, яку ми один вiд одного приховували, i наiвна любов первiсноi людини до поезii. Ми знали напам’ять чимало вiршiв Байрона (якого бiльше нiхто в класi нiколи не читав) i Бернса i навiть Мiцкевича, й ми розiгрували наiвнi дуелi «Дульсiнею Тобоську», а насправдi маючи на увазi Іру. Ми цитували без особливого розумiння класичнi рядки, й билися на лiщинових шпагах. І потай читали украденого в бiблiотецi «Милого друга» Мопассана, бо чули, що його читати можна тiльки дорослим. Але вiд читання деяких мiсць у нас стримiло у штанях, й ми вважали себе дорослими. А були ще зовсiм дiтьми. Бо одного разу, щоправда ранiше на два чи три роки, женучи з пастiвника корову, я сiв на неi верхи, погнав бiгом i пiд впливом тодiшнього захопливого до самозабуття фiльму «Чапаев», кричав: «Я – Чапаев!» А Іра почула й кепкувала – дiвчата завжди стають дорослими ранiше.

І ми рано дорослiшали. Ми були такими маленькими зачуханими вiйною хазяйчиками. Було важко, водночас подобалося, що ми – хазяйчики, ми при дiлi. Нiяка iдеологiя, нiяка полiтика тодi нас не цiкавили i не обходили. Ну, не так щоб зовсiм. У молодших класах ми вишукували на обкладинках зошитiв, серед шрифтiв-лiнiйок фашистськi знаки – це було наслання, божевiлля, i читали ззаду наперед прiзвище маршала Єгорова, ну, i вiдчували, що над нашими батьками, вчителям висить якась загроза, вони чогось бояться. А воно часом падало i на нашi стриженi голови. У паралельному п’ятому «Б» класi хлопчик написав у зошитi: «Батьку Сталiн. Який же ти батько, як у нас вдома два тижнi немае хлiба». Вчителька прочитала i вiднесла зошит до директора. Хлопчик зник назавжди. А з того самого класу дiвчинку упiймали, коли вона збирала на колгоспнiй стернi колоски. Не пам’ятаю, скiльки дали iй рокiв, але вона вернулася, коли ми були вже в дев’ятому класi. Приiхала з ТБЦi епiлепсiею. Проте, як те не дивно, то все нiби було й не було. Воно нiби прокочувалося над нами. Мабуть, такий е оберiг молодостi – не брати все близько до душi…

Ми носили на плечах або возили каломашками хмиз i колючки – глицю на паливо, орали городи, орали колгоспне поле. Тракторiв i комбайнiв тодi не було. І ось ми, тринадцяти-чотирнадцятилiтнi орали те поле. Колгоспнi гони довгi-предовгi, i ми, один за одним, йдемо з плугами. У плузi конi або воли. Поспiшали вранцi на бригаду, щоб ухопити конi, бо воно нiби «престижнiше», та й увечерi, випрягши коня, покинувши плуга в борознi, сiдаеш верхи i тюпака на село. А воли плентаються нога за ногою до ночi: гей, цоб-цабе, мурi, рябi, половii. Пам’ятаю, як орали аеродром, що був у вiйну, це кiлометрiв за десять вiд села. Дванадцять паровиць одна за одною, виорювали патрони, якi для смiху кидали в багаття, навiть гранати – на чепiгах по кiлька оборонних гранатних чохлiв. У обiд приiхав бригадир – вже дiд, але мiцний, червонопикий. Ми орали з ночiвлею, щоб не ганяти коней i волiв. Вiн обiцяв нам привезти харчiв, зокрема пшона на кулiш, а привiз безтарку просяноi полови коням. І ми почали гиркати, бескаличитись, пересипаючи в жменях ту полову. А бригадир пiшов по полю й матюкався на повен рот: земля була поорана кепсько, огрiх на огрiху, тверда, плуга увесь час доводилося пiдважувати на руках, а це важко. А ми потомленi, увесь день iдеш за плугом по вологiй борознi. І ось постать бригадира вже далеко в полi. А ми, голоднi та злi, домовились, похапали куфайки та казанки, i пригiнцi, долинкою до залiзницi, а там поза нею, i в село. Покинули дванадцять паровиць i тринадцяту, на якiй приiхав бригадир. Усе село смiялося, як вiн iхав на бригаду, поприв’язувавши воли та конi до затильникiв переднього воза. Воли та конi вiдв’язувалися, не хотiли йти. Намучився, назлився. А ми тим часом дiстали волочок i бовталися в болотi, ловили карасикiв i в’юнiв. І ось вiн, бригадир, летить вулицею з палюгою в руках. Але ми загледiли ранiше й попадали в город, у картоплi.

Навчання в школi ми починали на мiсяць-два ранiше, й кiнчали також – все з тiеi самоi причини: треба було робити колгоспну роботу. І ми робили, хапалися за все важче – так утверджували свою дорослiсть. Десь у шiстнадцять вже йшли з косою, робота то вельми важка, чи косити траву, чи жито-пшеницю з грабарками або «на стiну». І косарський ключ жалюгiдний: два-три дiдки, вони – необхiднi, бо тiльки старi косарi могли як слiд направити косу: виклепати, вигострити, вимантачити, три-чотири тiтки i стiльки ж нас, пiдлiткiв. І ночували на косовицi (жiнки iхали возом додому, бо там у них малi дiти), ми ж лаштували курiнь iз гiлля, притрусивши його травою, варили кашу, довго сидiли бiля вогню, лягали й слухали, як перекликаються у лiсi пугачi та сови, а то й вовки. Було лячно i, водночас, якось самоутвердно, гарно. І тодi ж возили зерно на хлiбопункт, у державнi комори. Мiшки велетенськi, нiмецькi лантухи з орлами, а нести треба по «трапу» – дошцi з набитими планками, засипаноi зерном, ноги ковзаються, зриваються, падаеш, а вагар матюкаеться («присилають шибздикiв, горобцiв заiдкуватих» – нам було образливо) i мусиш тягнути лантуха вже по зерну нагору. Але бувала й робота «калимна» – возити з поля огiрки на помiдори на засолзавод. І робота не важка, й огiркiв та помiдорiв наiсися по дорозi, ще й прихопиш торбу додому.

Одного разу послали нас з товаришем, Вiталiем, у трiскучий мороз везти двома воловими саньми сiно з далекого луг – десь за кiлометрiв вiсiмнадцять. І треба було спочатку пробити впорожнi дорогу до стогу. Поки iхали, почалася люта вiхола, снiг слiпив очi, вiтер не давав дихнути, у бiлому мороку не було видно нiчого за два кроки. Ми заблукали в лiсi, аж поки воли не почали лягати у снiг. Боротися з заметами було вже несила i Вiталiй присiв пiд сосною: «Юро, давай поспимо трохи». Але я, начитаний, знав, що той сон буде для нас останнiй, пiдняв його. Повипрягали воли з саней й пустили iх, а самi прив’язалися довгими мотузками, якими в’язали сiно, до ярма, i вони пiшли, а ми, тримаючись за мотуз, слiдом за ними. Йшли довго, повiльно, невiдь куди, лiсом, через чагарi та замети, аж поки воли не зупинилися. Ми по мотузцi, через завiрюху, вперед, то був тин – село. Постукали у дверi, нас впустили до хати i ми без сил попадали бiля печi i поснули. А господар послав на лижах до бригади сусiдського парубка, аби той заспокоiв наших матерiв – воли ж бо прийшли самi.

Геть важкою була робота на жатках, i особливо на молотарках-«лобогрiйках». Чи ти на передньому металевому сидiннi-сковородi, правиш кiньми, а вони не тягнуть, збиваються в жито, страшно, що обрiжуть ноги, чи на задньому сидiннi з вилами, зрубаними навскiс в один бiк, скидаеш з платформи скошене збiжжя, тут не зiвай, бо як вчасно не скинути, набереться гора, i так раз за разом.

І робота бiля молотарки: возити з поля снопи, подавати iх на воза, умiло вкласти, щоб не розсипалися, подавати снопи зi скирти по ланцюзi, тягати вiд соломотряса конем солому, а особливо полову, коли увесь закурений, занюханий до очей i продихнути нiяк.

А в обiд варять величезний казан затiрки: вода, сiль i три-чотири жменi борошна, i ось старий Лихошапка несе вiд казана мисочку тiеi затiрки й тихо каже: «Спасибi товаришу Сталiну за щасливе життя». І всi те чують i нiхто не доносить, бо думають так усi.

Але це пiзнiше. А починалися нашi унiверситети, що описано багато разiв, з випасання гусей (гуски з гусенятами), охорони городiв (проса, пшеницi) вiд курей та качок, виполювання того ж самого проса на городi, на колiнах (бо важко вiдрiзнити стебла пирiю вiд стебел проса), а трохи пiзнiше – коров’ячого пастушка. Окраець хлiба, пляшка молока, два-три огiрки, цибулина в торбi на цiлий день, iнодi кришеничок сальця. День на пастiвнику довгий-предовгий. Мiряеш-мiряеш палицею власну тiнь – коли вже гнати корову додому. Та й пастуша робота не легка, мати будить задовго до схiд сонця, вставати не хочеться, вона й просить i свариться, а ти встаеш зарюмсаний i йдеш, заплiтаючись ногами. А бувае, що якась корова, у якоi вдома залишилося теля, зриваеться утiкати, або корова «за бугаями», i тодi бiгаеш до знемоги. Але часто бувало на пастiвнику й весело, коли збереться нас кiлька отаких шибеникiв – пастушкiв сусiднiх табунiв, i граемо ми в «гилки», в «сракача», в «масла», а от хтось не втримався i голосно гуркнув, тодi збiгаються всi й лупцюють його по спинi зi словами: «раки, раки, рачачi, обирайтесь, хлопцi, всi, хто не прийде на рак, тому тоже буде так». І хто запiзнився, тому теж «так». Наприкiнцi запитують: «дуб, качан, чи пшоно?». Як вiн скаже «дуб», то «тягни його за чуб»; якщо «качан», тодi «качав, качав i знов почав», i тiльки «пшоно» – б’ють дужче, приказуючи: «Ето дело рiшено».

І ловимо в зарослих ситнягом i очеретом канавах маленьких прудких рибок-задесенок, i в’юнiв, i деремо качинi гнiзда по черзi – один пасе, другий лiзе в чагарi – шастаемо в близький лiс по малину. Але ось вже хлiб з’iдений давно, молоко випите, тiнь стала довгою-довгою i ми вирушаемо додому. Тут треба особливо пильнувати, бо деякi «бреднi» корови норовлять забрести в городи, й бувае там корова залишаеться до ночi, й тодi тобi влетить на горiхи. І бувае, що ти пасеш зi старшою за тебе дiвкою, або молодою молодицею, i тобi увесь день жаско, i увижаеться тобi щось таке… про що соромно i приемно думати.

А вже з рокiв тринадцяти, з чотирнадцяти тебе починають змагати грiховнi думки, не те щоб зовсiм грiховнi, але думки про осiб протилежноi статi. І ось увечерi, отакi горобцi й отакi синицi, збiгаемося «на рiжку» – на вигiнцi, i вже майже в сутiнках граемось в «мурушки», в квача, ганяемось за дiвчатами, й намагаемось упiймати так, щоб вхопити за груденята, у декого вони вже помiтнi, i йдеш додому, i долоня горить, i заснути не можеш до опiвночi. А ще хтось i скаже: «Я мацнув, а в Ольги там отакеннi». Але все це «виграшки». А було i серйозно. У сьомому класi (ми були переростки, два роки за окупацii не вчилися) менi впала в око дiвчина Нiна, i впала приворожуюче. Кругловида, чорна-чорнява, вона на кожному уроцi пiдносила руку i вiдповiдала дзвiнко-дзвiнко, i очi ii блищали. Я пас ii очима на переднiй партi, на перервi, на фiзкультурi, не наважуючись пiдiйти, тiльки iнколи «як ти розв’язала оцю задачку?». Я був певен, що вона не помiчае моiх поглядiв i мене самого, аж якось вона сказала в школi: «Ходiмо разом». І я почав проводити. І був геть наiвним. Я iй цитував вiршi Байрона, розповiдав про далекi свiти, про що вичитав у книжках i журналах, але тi свiти були дуже далекi i вони не дiяли. А я не наважувався ii обняти, а то й перевiрити, вiд чого так вiдстовбурчуеться на ii грудях кофточка, а вiдстовбурчувалася вона вже дуже помiтно. Не знав, що в глибинi своеi таемницi вона жде того. І дождалася iншого нашого однокласника. Та ще ж вiн залишився з нею в селi, а я пiшов «на вiйну». То було кретинне рiшення якоiсь високоi дебiльноi голови: пiсля восьмого класу хлопцiв вiдправили до вiйськових таборiв. Озброювали нас у районному вiйськкоматi, в Нiжинi: гвинтiвка-трилiнiйка, лопатка, протигаз; на вiддiлення, на десять хлопцiв – ручний кулемет Дегтярьова, а на взвод – станковий «Максим». Хлопцi з вiйною в головi одразу кинулися до кулеметiв, але пiзнiше виявилося, що це кара Господня, в щоденних походах гвинтiвку закинув за плече, а кулемет треба котити, й три кулеметники всю дорогу сваряться, чия черга, мiряють вiдстань кроками. Та й «дiгтяр» з дисками важенний. І потiм трапилося так: вночi нас погнали в поле, там окопалися, стрiляли по «ворогу» дерев’яними кулями, якi миттю згорали; ми, щоб не чистити пiсля стрiльби гвинтiвки, кожен закладав своi патрони в «ручняк», стрiляв i здавав гiльзи; так-от, лежимо ми, стрiляемо, а тодi нас пiдняли в атаку i ми побiгли, а коли вернулися в табiр, виявилося, що кулеметники загубили «Максима», бо ж сперечаючись, кому його тягнути, покинули в бур’янi. Потiм ротою пiв дня шукали його. Отож зброю видавали в повнi, а форму, одяг – нi, а яка мати вiддасть синовi в муштру останнi цiленькi штани i сорочку, тож усi були в латаному i рваному. Якось наш старший йшов збоку строю, а тодi вхопився за живiт i зiгнувся в реготi: «такоi банди, мабуть, ще нiхто не бачив». І добиралися ми з Нiжина до Седнева за Чернiгiв своiм ходом i хто як мiг.

Пiсля вiйни ще валялося до бiса патронiв, як ми не перестрiляли один одного, сам Бог знае. Певно й табори тi було органiзовано, бо високi «орли» у Кремлi планували швидку вiйну з американцями i англiйцями, й треба було свiже гарматне м’ясо. А ми ж – дiти, гвинтiвка в пiвтора раза вища за «солдата». І солдат той… Іде рота з лiсу, з навчань… «Запевай “Варяга”».

Наверх ви, товарищи, все по местам…

І тут у строю «хлип, хлип» i ревiння. «Стой, к ноге. Что там?». «Затвор загубив». І ото вертаемося, стаемо «в цеп», шукаемо той затвор.

А от якось гралися у «вiйну»: червонi та синi. Ми в лiсi сидимо в засадi, нам треба схопити «язика». Рота «синiх» йде кривулястою дорогою, попереду за двiстi крокiв дозiр з трьох чоловiк, а попереду них крокiв за сто ще один переднiй дозорний. Дорога в лiсi петляе, далеко не видно, ми вискочили, вхопили дозорного, заткнули рота ганчiркою, натягнули на нього мiшок (взяли на кухнi), вхопили i бiгом. А щоб легше було його брати, гвинтiвки, аби не заважали, склали пiд кущем. А тепер не знали, пiд яким. Там десятки коров’ячих стежинок, отже, бiля якоi? Переляк, розв’язали «полоненого», щоб допомагав шукати. А тодi просили весь «ворожий» дозiр, а далi всю «ворожу» роту. Заледве знайшли.

І зовсiм зле було з iжею. За рiкою – за Сновом – накосимо трави з щавлем, i – в казан. А потiм нашi матерi довiдалися про наш «солдатський» рацiон i попривозили великi полотнянi торби iз сухарями i шматками сала. Але наше начальство заборонило залишати торби в куренях (з гiлок, де ми спали), i тепер рота виглядала дуже комiчно: у кожного за спиною бiлий мiшок iз сухарями. Було багато реготу. У лiсi набачили кiлька схожих на вiльхи дерев, густо обсипаних рожево-червоними ягодами, вони були солодкавi на смак, пооб’iдалися i потiм не вилазили з «туалету», загородженого кiлками.

Командувало обiрванцями начальство високе, – це були фронтовi офiцери, якi йшли на демобiлiзацiю i яких примусили одслужити ще мiсяць. Нашою ротою командував капiтан на прiзвище Рак, вiн не йшов до строю, а стоячи на пагорбi свистiв, i всi бiгли до нього. «Рак на горi свиснув», – казали ми.

Одначе, крiм смiшного, безглуздого, було й трагiчне. Один хлопець утопився у Сновi, його знайшли через три днi. Вiн лежав у куренi, була глупа нiч, я стояв на вартi, кричали коти, десь пугукала сова, i менi було неабияк лячно. Я причаiвся пiд кущем, виставивши поперед себе гвинтiвку з багнетом, ледве дочекався змiни. …І ще один загинув. Вiдомо: при командi «рiвняйсь», всi рiвняються у строю, викинувши гвинтiвку з багнетом поперед себе, а далi команда «струнко», гвинтiвка пiдтягнута, i – поворот налiво чи направо; а ми ослабленi, розхлябанi, один при поворотi не втягнув гвинтiвку й загородив багнета передньому в потилицю. Той пiшов до табору й по дорозi помер.

На вiдхiд нам вперше зварили рисовоi кашi та червоного компоту. Всi ми, з нашого села, склали кашу в мiй казанок, великий, батькiв, ще з часiв Першоi свiтовоi вiйни, i вилили туди компот. Секретар обкому партii вислав за своiм сином «Студебекер». Нас налiзло в кузов стiльки, що менi довелося лiзти по головах, казанок на спинi розчинився i червоно-компотна рисова юшка полилася на голови, мене гамселили в живiт, а я притьма лiз далi, поливаючи цiею юшкою iнших.

Ми верталися додому, i ще на пiдходi до села застали трагiчну звiстку, один учень з нашого класу, якого батько вiдмазав вiд таборiв, загинув – наступив у водi на протитанкову гранату, якою солдати глушили рибу i яка тодi не зiрвалася. Ми зайшли на цвинтар, стали бiля могили i тричi вистрiлили з гвинтiвок.

Так закiнчилася «вiйна».

А наступна моя любов упала немов з неба. Була це дiвчина на клас молодша, якщо я залишався хлопчаком, то вона вже – дiвка. Звали ii Галка. Дiвка замашна, красива, умiла крутити хлопцям голови, i крутила, й вони грали до неi. А було так.

Приiхали з району з райкому комсомолу i районного комiтету фiзкультури вiдiбрати учнiв на обласнi спортивнi змагання. Профанацiя, адже районних змагань не проводили, аби вiдiбрати кращих, може, й через те, що в районi було три середнi школи, а у восьмих-дев’ятих класах майже самi дiвчата. А у нас п’ятеро хлопцiв. Вони пiдiбрали на око – рославiших, стрункiших: мене i моiх товаришiв, ми ще й сидiли втрьох за одним столом-партою: Вiталiй, Борис i я. Поiхали. І ось перший день змагань. Якiсь вони були хаотичнi. Перше – бiг на пiвтори тисячi метрiв. Районний фiзкультурник поставив Вiталiя. А той пробiг два кола й сiв на дорiжцi, менi самому в подив: сiльський хлопець, без батька, увесь час в роботi. Та й потiм, казали, в педiнститутi вiн непогано бiгав.

А ми з фiзкультурником пiшли в сектор для стрибкiв у висоту. Туди вiн записав Бориса. Спочатку – квалiфiкацiйнi змагання, хто не подолав мiнiмальноi висоти, далi до змагань не допускаеться. Борис вже два рази збив планку. Бо стрибав вiн з розбiгу, прямо, пiдiбгавши ноги, а вони все одно телiпаються. А треба, знаю, навскiс, перевалитися через планку. Мiй старший брат з товаришами тренувалися стрибати так удома, в садку. І я з ними. І тепер бачу, що цю висоту вiзьму за виграшки. Кажу фiзкультурнику – запишiть мене. Вiн пiшов, записав, i я висоту взяв. І стрибав далi, найвищих висот не взяв, але стрибки менi зарахували в норму на значок ГТО І ступеня. Я один у районi мав такий значок. А далi… далi в Бориса розболiвся живiт, i Вiталiй теж кволиться, i на всi дистанцii виходив я. Кидав диск, метав молот i спис (приходив ранiше i трохи тренувався), i бiг з бар’ерами, i стрибки у довжину, i все iнше. Фiзкультурник клав мене на лавочку й розтирав ноги, а менi було соромно: здоровий дядько розтирае хлопчаку ноги. І совае менi в кишенi шоколадки, а я iх вiддаю дiвчатам. Їх було двое – Галка й друга теж Галина.

А далi був трiумф. Смiшнi та жалюгiднi вони, юнацькi трiумфи, та й усi iншi. Бiг на три тисячi метрiв. Якщо спринтери бiжать кожен по своiй дорiжцi, то стаери всi по однiй, першiй, найкоротшiй. Побiгли. Я, либонь, ще й загаявся, й бiжу останнiй, а попереду всi iншi, чоловiк двадцять-двадцять п’ять. Я бiжу й раптом мене обiймае «обида», що я – найгiрший. Припустив. Обiгнав одного, другого, …четвертого, п’ятого. На трибунах сидять тi, хто зараз у змаганнях участi не бере, а також стороннi зiваки. Вони мiй ривок помiтили. У мене на грудях на бiлiй стрiчцi напис: «Нiжин». І вони почали гукати: «Нiжин, давай!», «Нiжин, покажи iм!». Пiдхльоснутий, я «показував». І ось вже позаду десятий, дванадцятий, п’ятнадцятий. І на трибунах грiм: «Нiжин, Нiжин!». І я вже побiг, як дурний з гори. Попереду лишився тiльки один спортсмен: довготелесий, довгоногий, у справжньому спортивному взуттi, а не в такому як у нас, сiльському, городньому. У мене в грудях бурхае полум’я, спирае подих, а я пру. Той, попереду, двiчi оглянувся на мене здивовано. Це мене ще дужче зачепило. І ось я його вже наздоганяю, порiвнявся, обiйшов не корпус, i вже фiнiшна стрiчка звиваеться у мене на грудях. А в мене в очах – темiнь, морок. Я падаю. Суддi на фiнiшi пiдхопили мене пiд руки, поклали на лавочку. Бiжить якась медсестра, бiжить наш переляканий фiзкультурник. А я клiпнув двiчi очима – менi прояснилося. Встав: «Я пошуткував», – кажу.

І вже пiдсумковий збiр. Грае туш духовий оркестр на честь переможцiв. І на мою честь за три тисячi метрiв. І отримую грамоту. І ще з однiею грамотою i вимпелом виходжу на сцену: наш район зайняв друге мiсце. Додому iхали вантажною машиною, ii десь надибав фiзкультурник, вона iде на Нiжин через наше село, – фiзкультурник у кабiнi з шофером, ми – в кузовi, де два оберемки соломи. У селi бiля мiстка стукаемо в кабiну. Галцi тут злазити, менi теж. Хлопцям i Галинi – далi. Злiзли. Я ступаю на стежку через шкiльне подвiр’я. І раптом Галка: – Юро, приходь увечерi до клубу, пiдемо разом додому. Так вона сказала: «Проведеш мене додому».

І я прийшов. І провiв. І вдруге, i втрете… Але Галка була непостiйна, фривольна; одного разу вийшов з клубу, дивлюся, де Галка, вона мала на мене чекати, а хтось менi й каже: «Галка пiшла з Костею». Наступного дня рiзко виказав iй ii зраду, вона в такому ж тонi вiдказала менi та розсварилася.

А вже наступна любов була в унiверситетi. Я iхав складати вступнi екзамени з пiдручниками в фанерному, обтягнутому зеленим сукенцем чемоданi, засмаженою куркою i сорока карбованцями в кишенi. Я вперше iхав до Киева, не знав, куди буду вступати: шкiльнi вчителi радили в технiчний вуз (я добре знав математику), особливо учитель фiзики: «Вступай в iнженерно-будiвельний», його син був iнженером-будiвельником.

Отже, часто не ми вибираемо дороги, а вони нас. Менi кортiло в Інститут цивiльного повiтряного флоту, там синя форма i пiлотський кашкет з розпростертими крилами: «от би приiхати в такiй формi до своiх дiвчат». Будiвельний iнститут вiдкинув одразу: там основний предмет креслення, а воно в мене не найкращого чину, я – неохайний. І от з вокзалу я пiшки прийшов до унiверситету (чув про такий), поiзд прибув дуже рано, я лiг у парку Шевченка в кутку на лавочку, пiдклавши чемодана пiд голову («в городi самi «чужi», можуть поцупити»), й заснув. Прокинувся вiд плюскоту води: молоденька дiвчина-двiрничка поливала дорiжки. Я взяв у неi шланг, напився. Пирснув на неi, вона на мене (молодiсть) i поволiкся до унiверситету. Стояв перед двома щитами, де перераховували всi факультети, й вибирав. Мушу сказати, що я був певен у тому, що вступлю, бо вчився на п’ятiрки, перечитав книги всiеi шкiльноi бiблiотеки. Вибрав «западноевропейський» вiддiл (стояв перед щитом з росiйським текстом) фiлологiчного факультету; звучить же як! Там я вивчатиму захiдноевропейську лiтературу. Черга здавати атестати – величезна, я здав, склав екзамени й вступив. За цей час не тiльки з’iв курку й спеченi матiр’ю коржики, а й проiв майже всi сорок карбованцiв. Останнi днi жив на iржавiй тюльцi i напiвгнилих помiдорах по п’ять копiйок за кiлограм. А вступивши, продав на товчку, який був просто на тротуарi на вулицi Ленiна, пiдручники, й пiшов з таким самим щасливим абiтурiентом у ресторан. Бо ж читав про ресторани у романах. І iжу обирали, не якийсь борщ чи суп, а «омлет с яйцом и гренками», i не кашу чи картоплю, а чахохбiлi. Побачивши, що офiцiантки ходять у бiлих кокошниках, ми й собi хотiли одягнути на голови складенi на тарiлках перед нами пiлотками бiлi серветки, але нас зупинив чоловiк за сусiднiм столом. І вилаяв офiцiантку, що збиткуеться над сiльськими хлопцями: подала бульйон – водицю, в якiй плавае яйце, а грiнки принесла хтозна коли («вы уже съели, а я гренки несу»), i до чахохбiлi подала не ложечки, а виделки. Звiдтодi, де б я не бував тут чи за кордоном, я не замовляю страви, якоi не знаю.

Унiверситет ще тодi стояв у руiнах, ми бiгали по школах, тiльки загальнi, потоковi лекцii слухали в сусiдньому з червоним корпусом великiй, пофарбованiй у жовте будiвлi. Навчання менi давалося надзвичайно важко. Захiдноевропейський факультет виявився романо-германським, так його одразу перейменували, щоб не схилятися перед «гнилим» Заходом. І вчили там iноземних мов. А ще мене поперло на французьке вiддiлення. Французькоi мови до того я й не нюхав, у групi всi вчили ii до цього, вони вже читали тексти, а я намагався розiбратися в алфавiтi. Провчившись трохи не до першоi сесii, я збагнув, що тут менi буде лихо, пiшов до декана й перевiвся на украiнський вiддiл. Такий вибiр зробив ще й тому, що в кiмнатi, у якiй жив (сiмнадцять студентiв), були однi лише украiнiсти. Добряче пiднатужившись, склав сесiю на п’ятiрки, й далi так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендiатом. А це було щось! Звичайна стипендiя була в розмiрi двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, пiсля отримання стипендii мiг повести товаришiв у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити iх по сто грамiв та по кухлю пива, в яке вливалася горiлка, щоб краще «брало», й наiстися майже досхочу пирiжкiв з горохом. А потiм бродили по ботанiчному саду, розмови були вiдвертi до спiдньоi сорочки, i зривали ми мрiями пiднебеснi сфери й почувалися генiями. Бо ще й писали вiршi.

І, звичайно, не мiг не закохатися в однокурсницю.

Усьому найкращому я завдячую своему друговi, в майбутньому талановитому байкаревi Анатолiю Косматенку, який пробув дев’ять рокiв у вiйську рядовим i принiс з вiйни в солдатському мiшку не запаснi пiдметки до чобiт, а книжки, зокрема Андрiя Малишка i Володимира Сосюри. Насамперед вiн показував приклад серйозного вивчення украiнськоi мови, яку тодi всiляко зневажали i якою нехтували. Украiнський дух (мова i пiснi) панував тодi тiльки на украiнському вiддiленнi, найперше в нашiй кiмнатi. Однак цей дух становив загрозу для його носiiв. Так, коли я був на четвертому курсi, забрали в табори студентiв третього курсу, бо в кiмнатi спiвали тiльки украiнських пiсень i говорили, як нелегко живеться в колгоспах iхнiм батькам. Пiзнiше вони повернулися i дехто вiдновив навчання, але майже кожен привiз iз Сибiру якщо не епiлепсiю, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прiзвище Волощук помер по дорозi в село, залишився, здаеться, тiльки Адаменко, той з Довженковоi Сосницi.

Я теж зачепився за деякi задери. Одного разу в молодшого студента по моiй кiмнатi знайшли пiд подушкою томик Грiнченка зi студентськоi бiблiотеки. Грiнченко не був заборонений, лише таврований як украiнський буржуазний нацiоналiст. Отож, чому читав Грiнченка, а не Миколу Островського чи Рилеева, i хто тобi його порадив? Переляканий хлопець вирiшив обпертися на авторитет персонального стипендiата, й назвав мое прiзвище. І мене почали тягати по унiверситетських iнстанцiях, та все ж обiйшлося. Іншого разу сталася бiльша прикрiсть, пов’язана з моею громадською кар’ерою. Я був головою фiзкультурного бюро вiддiлу. О, та моя посада… Сумiш гiркого i смiшного. Бо ж життя бiдне, хлопцiв на вiддiлi мало. Яка там фiзкультура! І от на унiверситетських змаганнях ми виступаемо втрьох: вiдповiдальний за фiзкультурну роботу вiд партбюро Карпо Швачко, вiд комсомольського бюро – Юрiй Петренко i я. Естафета 4 по сто метрiв. Четвертого немае. І я мушу бiгти два етапи – другий i третiй. Суддя на другому етапi бiжить за мною: стiй, зупинися, а я бiжу. Врятувала химерна пригода, бо нiхто на мене не дивився: у Петренка трiснула резинка трусiв, i вони з ноги полетiли на трибуну, а плавок у той час не було. Пiсля цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього нiколи не тримав у руках жердину. Як i Карпо, який запитав у суддiв, за який кiнець ii тримати. Впав пикою у тирсу, вiдпльовуеться, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.

А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсi був комсомольський крос, ми бiгли довкола Центрального стадiону, який був на ремонтi, огороджений дошками. І от бiжу я в батьковiй шинелi, в кирзаках до самого заду, й бачу у парканi дiрку, i, як сiльський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пiрнув у неi, вибiг з того боку, де тiльки наближалися кращi бiгуни. Я пiдхопив поли й побiг. І суддi на фiнiш дивувалися i охали зi своiми хронометрами: в шинелi, у кирзаках i отакий час!

І та ж фiзкультурна кар’ера заледве мене не згубила. Пiзнiше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь рiчницi Жовтня. Перед цим зiбрали вiдповiдальних за фiзкультурну роботу вiд партiйного i комсомольського бюро, а також голiв спортивного бюро. Крос – через два днi. І я наiвний, сам зi студентськоi гущi, пiдвiвся i сказав, що до рiчницi Жовтня ще далеченько i варто перенести крос на день-два, бо за два днi видаватимуть стипендiю i студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкiнцi мiсяця, перед стипендiею, жили впроголодь). Так воно i сталося: як i очiкувалося, нiхто не прийшов бiгати. Але ж треба було знайти цапа вiдбувайла. Це – я. Зiрвав комсомольський крос. І мене просто на комiтетi й виключили з комсомолу. А це, вiдомо, вело за собою й вiдрахування з унiверситету. Через два днi викликали на засiдання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгiдний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого унiверситетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всi проголосували проти виключення. Все скрутилося за три днi, на вiддiлi нiхто й не знав про цю халепу.

У цiлому ж я був сумлiнним, дисциплiнованим студентом i дуже боявся як партii, так i комсомолу. Отож i спортивну роботу тягнув з усiею вiдповiдальнiстю. У жодному спортивному видi я не мав високих результатiв, але тягнув на середняка скрiзь, бо ж був звичним до роботи селюком.

Ось факультетськi змагання з шахiв. Маемо грати з командою механiко-математичного факультету, де половина першорозрядникiв i навiть е один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що нашi гiршi гравцi сядуть за першi дошки, а кращi – за останнi: може, таким чином i здобудемо очко-друге. Але нiхто не хоче сiдати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокiмнатника Петра Сингаiвського: ми в кiмнатi нещодавно навчили його правильно розставляти фiгури на шахiвницi. І я обiцяю йому за гру повести в iдальню i нагодувати не лише борщем i вiнегретом, але й шнiцелем з пляшкою пива i цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджуеться. А треба було бачити Петра: iмпозантна фiгура, буйнi кучерi, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пiзнiше, я був у видавництвi, й забiгае Михайло Стельмах, а вiн був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знiчев’я всiм подав руку й пiшов до сусiдньоi кiмнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

Я як капiтан команди мусив сiсти за другу дошку проти iхнього капiтана, першорозрядника. Вiн досить швидко виграв у мене. А на першiй дошцi Петро на п’ятому чи шостому ходi пiдпер пiд бiй свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, вiзьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере слона, вiдступае. А тут Петро дiстав коробку «Казбеку», розкривае: «Закурюйте, за дошкою ми – суперники, а так – друзi». «Нi-нi-нi», – бурмоче кандидат у майстри. «Я не курю». А ми бачили, що вiн курив. І повiв вiн гру страшенно обережно: йому для того, щоб стати майстром, потрiбно набирати очки i на групових турнiрах. А вiн боявся, бо хоч i знав, що в нас немае сильних гравцiв, але ж ми могли привести «варяга» з КПІ чи ще звiдкiлясь.

Уже всi закiнчували грати, а вiн все думав. Годинникiв, якi рахують час, не було. А всi дивляться з-за спини, кахикають i посмiюються. Врештi кандидат зрозумiв з ким мае справу, швидко всукав Петровi мат, схопив капелюха i вискочив з кiмнати.

Звичайно, не в усьому ми були легковажнi, насамперед ми серйозно вчилися. Не забуваються деякi викладачi староi формацii: Агапiй Шамрай, Ілля Микитович Кириченко, обидва вiдомi украiнiсти. Ілля Кириченко – академiк, але iм украiнську мову викладати не дозволяли, перший викладав античну лiтературу, а другий – латинь у невеликiй групi. Вiн був справжнiй вчений, словникар. І пiднiмалися молодшi: не дуже молодший Арсен Іщук, довголiтнiй декан факультету, порядний чоловiк. Одному моему знайомому, студенту кравець у селi пошив костюм вiйськового крою, Іщук зазвав його в кабiнет i каже: «Скинь, це ж мундир петлюрiвського офiцера, тебе заберуть», студент кинувся до кравця, а той каже: «Я як шив, так i пошив, iншого крою я не вмiю». І мали виключити з унiверситету Олексу Мусiенка як сина «ворога народу» – виключав Степан Колесник, – а вже йшла реабiлiтацiя, i Іщук порадив швидко взяти довiдку, що батьки реабiлiтованi, й Олекса просто на зборах подав ii до президii.

Викладачку старослов’янськоi мови Зiнаiду Животкову звiльнили з роботи, бо хтось донiс, що вона ходить до церкви.

Звичайно, молодiсть, то таки молодiсть. Багато цiкавого, багато веселощiв i реготу. Ось ми дожилися, до стипендii два днi, а в нас порожньо в кишках. Хочеться iсти. Почали шарити в тумбочках. У одного знайшли торбинку сушених фруктiв, у iншого – крохмаль. Зварили кисiль, на кухнi, у вiдернiй каструлi. Несли в кiмнату пiд дзвiн гiтари, мандолiни i двох каструльних кришок. Кисiль гарячий, поставили на пiдвiконня – нехай прочахне. А самi застелили газетами довгого стола, виклали ложки, порiзали хлiб – нашкребли на нього копiйки. Чекаемо. І тут хтось вiдчинив дверi, рами – подвiйнi, торох! – каструля з киселем полетiла за вiкно. Ми онiмiли: пiд вiкном тротуар (третiй поверх), а якщо когось вбили. До вiкна, але – слава Богу, тiльки якась пара бiжить далеко й обтрiпуеться. Комендант наказав нам оддирати од киселю стiни хоч i зубами.

І все ж, як я вже сказав, було чимало серйозного. Серйозно ми, ще початкiвцi, думали про власну творчiсть. З нашого курсу, навiть з групи, вийшло п’ятеро членiв Спiлки письменникiв Украiни. Це, окрiм мене, Анатолiй Косматенко, Сергiй Плачинда – рвiйний, беручкий, уважний прозаiк, Юрiй Петренко i Петро Сингаiвський. Петро Сингаiвський сам збив себе зi шляху. Вiн, як i всi ми, розмовляв украiнською мовою, але мав великий чемодан збiрок тогочасних росiйських поетiв i сам писав росiйською мовою. Довгий час не читав своiх вiршiв, заiнтригував нас, бо прослухавши когось казав: «юринда». А потiм якось напився й почав читати своi, й заслужив те саме визначення. Начитався Єсенiна i писав пiд його впливом, стихiя росiйськоi мови була йому чужа, i вiршi були робленi. Значно пiзнiше перейшов на украiнську мову.

Косматенко вже почав друкувати своi байки в газетах i журналах, а про себе я скажу далi. Ми ходили на лiтературну студiю, вже аспiрантом я був керiвником студii, а Василь Симоненко – ii головою, ми часто зустрiчалися, планували заняття, читали вiршi студiйцiв, але справжньоi близькостi мiж нами не сталося, либонь, я не був авторитетним мудрим керiвником, а Василь ще не був тим Василем Симоненком, що пiзнiше, коли почав працювати в обласнiй газетi, тодi вiн в основному писав сатиричнi вiршi. А основнi надii студiйцi покладали на Василя Дiденка, Тамару Коломiець, Миколу Сингаiвського, Петрового брата. Ще один однокурсник, однокiмнатник запекло вiршував – Зiновiй Вiнюков, вельми музично обдарований, але його на другому курсi виключили з унiверситету. Вiн закохався в нашу комсомольську, а потiм i партiйну активiстку Тетяну Молодiд, але вона не вiдповiла, i вiн вчинив дикий жарт – сфотографувався повiшеним. Фото якось попало в комiтет комсомолу, а там: «А якби його побачили iноземцi…». Тетяна пiзнiше покiнчила з собою, а була вона активiсткою щирою, правдивою. Пам’ятаю, прийшов на комсомольськi збори «товариш з ЦК», одразу сiв у президii i почав перебивати виступаючих, тодi Таня: «А хто вас обирав до президii, сядьте в зал». А були активiсти iншi, кар’еристичнi, цi завдавали багато лиха, цих було страшно.

З моiми однокурсниками-письменниками нашi дороги часто перехрещувалися, ми жили у взаемнiй повазi та злагодi. Усi були щирими украiнськими патрiотами й залишили слiд в украiнськiй лiтературi.




Метаморфози



Складаю звiт у тому, що будь-якi спогади – це затонулий корабель, пiднятий з морських глибин. Оброслi черепашками поржавiлi сходи, по яких колись бiгали матроси, гармати, якi колись стрiляли. А поруч пропливають «живi» кораблi, i там нуртуе життя, й мало кого цiкавить ота давня руiна. Той корабель будувався за одним планом, одними людьми, нинiшнi збудованi iншими. Людина проживае життя, як iй велить власна совiсть, як iй сприяе соцiальна погода, якою мiрою може протистояти чужим впливам – то все вектори ii життя. Свiтить сонце, чи йдуть градовi дощi, вони стукотять не тiльки по тiлу, але й по душi. Ми жили, як могли, в мiру наших душ. Щось робили не так. Щось виборювали. Всi отi двозначностi в публiкованих текстах, недомовки, хитрi паралелi – то також своерiдна художнiсть, переливи мислi та почуттiв. То – певнi здобутки, процес, який не давав перерватися однiй, яка йде з вiкiв, з глибин украiнського степу, тасьмi. Може, iнколи вона затонка. Чи навпаки, примiтивна як на сьогоднiшнiй погляд.

Може, сьогоднi декому видадуться смiшними отi колишнi заборони, застороги, бар’ери, а з ними, можливо, надто дрiбною наша праця, нашi обережнi кроки, бо сьогоднi можна вiльно говорити i писати, й мислити. Впали неприхованi пута… Щоправда, ми ще не зовсiм гожi звести до сонця руки, дуже довго гнули iх до землi кайдани, й хилить iх долу новiтня бiда, й та сама в новiтнiй одежi. Дуже довго висiли над нами всi отi застороги, заборони, покари. Та й життя нинi складаеться непросто. Живемо в тривожному свiтi, в зонi посиленого ризику – в планi широкому й вузькому. У широкому – немае ладу у вселенському ковчезi, й якщо не зможемо виробити якийсь один погляд на свiт, на самих себе, прилучитися до спiльних аварiйних дiй, то приведемо до загибелi ковчег. І на нашiй нацiональнiй палубi скрута. Чимало старших офiцерiв, штурманiв лише вдають, що вивiряють шлях на нацiональну зорю, клопочуться добробутом матросiв i пасажирiв, насправдi ж е пiратами, мародерами власного народу. Та й сам народ… Іменi мого народу по свiту як не знали, так i не знають, це, як у маленькому мiстечку, не знають iмен бiднякiв, а знають багатiiв, крамарiв, лихварiв. Нас не знають бо нiчого не звоювали, нiчого не загарбали, а жили своiм. Почули про нас з нашоi бiди з Чорнобиля, трiшки з невдатноi Помаранчевоi революцii, та й повiдвертали морди до своiх форм слова суверенiтет, право та свобода – то тiльки для них, а десь там нехай воно все згорить. Зрозумiвши, що на них не дуе, вiдвернулись, все забули. Але все це iнша тема, яка пишеться на наших очах. Ми ж писали свою тему, котра творилася на пiдступах до нинiшньоi широкоi теми й може хоч дрiбочкою прислужилася до осягання того, як не просто жилося ранiше, як треба дорожити здобутим, берегти його, розбудовувати, i не зiтхати по тому, що минулося. Не повторювати недавнiх помилок.

Ми всi, майже без винятку, письменники, чие шкiльне виховання розпочалося в передвоеннi роки й закiнчилося пiсля вiйни в диму переможноi ейфорii (й тi, що трохи перед нами, й тi, що трохи пiсля нас) – жертви полiтичноi та естетичноi радянськоi системи, неправильних установок, начал, викривлених поглядiв, застрашливих батога i гратiв, розбещуючих пiдохочень. Усе разом, загнане в обойми, патронташi, патронники енциклопедiй, пiдручникiв, довiдникiв, словникiв, творило свiй вплив, який переборювали повiльно, важко пiд впливом самого життя i лун, якi докочувалися.

Ми не отримали найпершого, найпростiшого основного начала (яке мали Шевченко, Мирний, Толстой i всi iншi «класичнi» письменники) – неухильного служiння iстинi, правдi, дошукування, вiднайдення ii. Сама iстина, правда були вивернутi нагору вовною, закамуфльованi, викривленi, нас навчали безсумнiвно брати на вiру пiдручниковi тези, нас приголомшили, пiдломили, взяли в полон слова «вперше в свiтi», «вперше в iсторii» i якщо хтось знаходив якiсть неузгодження, розходження з цими iстинами, то й вони були вiдкоригованi – «в iм’я людства», «великого майбутнього» треба чимось поступатися, заплющувати очi.

Ми не знали глибоко i самого «основоположного» вчення, марксизму, нам вбивали догми, привчали, змушували брати iх без найменшого сумнiву на вiру, навiть не догми, а кiстяки iх, утвердженi, як iстини – «найкраще в свiтi», «едино правильне»… Ми iх боялися одмалку, як-от колись дiти боялися «бозi» на iконах, я й потiм, майже увесь вiк, боявся партii, перебуваючи в нiй. Страх той був i мiражний i реальний, адже невдовзi вже знали, що за людьми в нас наглядають i вiдверто i спотиху, i кожен твiй крок видимий. Нас навмисно не вчили заглиблюватися, порiвнювати, бо тодi хтось би докопався до якихось справжнiх iстин. З таким пiдгрунтям, на таких крижаних пiдвалинах кожен мав будувати власний дiм. Життя було збудоване так, що ми не знали i його iстинних трагедiй – про них боялися навiть запитати в батька, брата, друга; саме знання про них було смертельно небезпечним, отже, чули щось про 33-й рiк – був неврожай, вмирали люди – а скiльки iх померло, хто тому виною, якi дii привели до того – нiхто не знав. Про 37-й – i того менше. Були справжнi «вороги народу», iх викривали. Навiть якщо ти в душi висловлював сумнiви щодо окремих акцiй «вождя народу» (зринали думки про поразки з його вини у вiйнi, дратували портрети в кожнiй газетi), то це були тiльки частковостi. Глибше людина просто не задумувалася. То було мовби за завiсою ii думок, ii пiзнання. Вiдомо: щоби боротися за свободу, потрiбно хоч мiнiмальноi свободи.

Уперше появилися щiлини, крiзь якi почала просмоктуватися iнформацiя, пiсля двадцятого з’iзду КПРС. Маю на увазi не тiльки iнформацiю про сталiнськi злочини (що само по собi породило першi думки: а що ж призвело до них), а iнформацiю категорiй естетичних – прийшли книги «нормальних» письменникiв з-за кордону, було дещо видано iз забороненого досi. До цього в нас публiкувалися тiльки Говард Фаст, Анна Зегерс та iм подiбнi, тобто книги, схожi на нашi власнi, радянськi. З цих «нормальних» книг письменники виловлювали для себе саму можливiсть iнших оцiнок життя, самостiйностi мислення, сумнiвiв i шляхiв пошукiв iстини. Ми вчилися вiдгадувати, вiдмiтати фальш в зображуваному, не тiльки з боку iстини, а й самого смаку – бо смак був безнадiйно зiпсований, вираження почуттiв – фальшиво-гiпертрофованим.

Диво з див: до цього нам безнастанно твердили про правду, але якось так виходило, що мовбито правди е двi, повсякденна, дрiбна, маленька i велика, епохальна, яка пiдпорядковуе собi та дозволяе не брати до уваги правди дрiбнi, щоденнi, якi суть неiстиннi, прохiднi. Усi вiтри епохи вiяли в один бiк, клали траву в той бiк, окрема травинка не могла встояти, певнiше, не могла вирости; а точнiше, нас обвiвали сотнi вiтрiв, i всi випущенi з одного iнфернального рукава, вони шлiфували, прокочували, хилили всiх однаково. Усе було стерилiзовано, вичищено i пiдчищено, нi за що не було зачепитися розумом, думкою, щоб зростити свою власну екзистенцiю. Шiстдесятникам такого грунту нанiс захiдний вiтер. І не тiльки вони, а й деякi старшi почали серйозно замислюватися. Саме з того часу думати, порiвнювати, сумнiватися, сублiмуватися в iнший стан. Отой фетиш – «уперше у свiтi» – ще довго тяжiв, але почало формуватися в умах нове бачення, сама естетика стала iншою.

Нас виховували в табунi, iндивiд, який випадково вiдривався, вiдстрiлювався одразу. Перед очима був одноколiрний свiт, люди не пiдозрювали про iснування iнших кольорiв; життя, яке бачили, вважали едино iстинним. Менi це нагадуе отой Платонiвський приклад, коли людина повсякчас бачила тiльки людськi тiнi, вона й сприйматиме iх едино за справжнiх людей, за реальний свiт. Страшна, крижана епоха. Жоден паросток вiльноi думки, духу, почуття не мiг вирости в нiй. Усе промiряно, все регламентовано – навiть почуття. Кохати можна тiльки ось таких i ось так. Дiвчина мала принаджувати «не красой кудрявою, а колхознимi деламi, трудовою славою». То ще диво, що проривалися якiсь рядки, строфи, сторiнки. Жива душа не вмирае, навiть у крижаному царствi космосу iснують живi вiруси. Наступнi поколiння зрозумiють це, по тих росточках дослiдять флору i фауну.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/uriy-mushketik/dorogi-yaki-nas-vibiraut-61087658/chitat-onlayn/) на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения